Розділ 4. Частина 1.

- Ми знайшли візника й карету, якою рухалася леді Лія, – повідомив наступного дня детектив Остін.

Чесно відсидівши всі три заняття, я втомлена й голодна поїхала до штабу Секретного підрозділу із розслідування надважких випадків (СПРНВ). Мене радо зустріли, нарешті, нагодували й почали вводити в курс справи. За традицією, спершу поділилися хорошими новинами: розслідування просувається, не стоїть на місці... Але серце передчувало, що негативних буде значно більше.

І не помилилося.

- Щоправда, він мертвий, – похмуро додав генерал Редвейн. Вони з батьком щойно приєдналися до нашої з паном Люттером ситої двійки.

- Я й не сумнівалася, – зітхнула важко, - ви знаєте хоч одного вбивцю, котрий після скоєного злочину зоставив у живих єдиного свідка?

- Вбивцю, на жаль, ні. А от свідок сидить просто переді мною, – спокійно знизав плечима лорд Ален.

Приклад був невдалим, але я утрималася від поганих коментарів, натомість рішуче поглянула на детектива:

- Що потрібно від мене?

- Перегляньте спогади вбитого. Можливо, знайдете там щось нове, – попросив той про цілком очікуване.

- Гаразд, – кивнула, поцікавившись: - а як проходить перевірка особового складу? Знайшли пораненого або принаймні пошкоджену форму?

- Ще ні, – похитав головою батько, - надто багато вартових у наших реєстрах. Перевірка всіх займе певний час.

- А як щодо Верентону? Є якісь зачіпки? – згадала, що це місце детектив теж збирався перевірити.

- Табір, про який ви говорили, чомусь закрили. В архівах не збереглося, майже, жодної конкретної інформації про нього. І це насправді доволі дивно. Як і те, що ваша зміна була єдиною з моменту його відкриття. У виявлених документах не вказано ні причин закриття, ні імен учасників чи організаторів – взагалі нічого, – почухав потилицю пан Люттер.

- Цього не може бути, – нахмурився батько, - особові справи працівників і учасників є обов’язковим елементом під час прийняття на роботу чи участі у проєкті.

- Згоден, – кивнув детектив Остін, - але я особисто тримав у руках ту скупу зелену теку зі столичного архіву.

- Навряд чи це проста недбалість. Гадаю, причина вбивств захована в історії цього дивного табору, – висунув своє припущення Ален. - І той, хто знищив усю документацію, свідомо позбувся доказів, котрі могли б допомогти нам у розслідуванні.

- І що тепер? – обвела розгубленим поглядом чоловіків.

- Потрібно якось самим з’ясувати особистості персоналу й учасників бази відпочинку. А далі – проводити допит кожного. Можливо, вдасться дізнатися щось важливе, – знизав плечима голова секретного відомства.

- І як ти збираєшся це з’ясовувати? – поставила логічне запитання.

Усі три пари очей в очікуванні вирячилися на мене з якоюсь відчайдушною надією.

- Я була дитиною, тому мало що пам’ятаю, – попередила відразу.

- Ти володієш магією часу, тому легко можеш це виправити, – всміхнувся пан Люттер, наче ситий кіт.

- Я не знаю як, – розвела руками.

- Я допоможу, – з готовністю попередив генерал, контактувати з яким не було й найменшого бажання.

Ну не подобається мені цей дракон, вже вибачте. Надто підозріливий, надто самовпевнений і лізе не у свої справи. Адже ж до нашої імперії він приїхав точно не серійних убивць шукати. Та замість розв'язання військових питань добряче надокучає мені. Варто би поговорити з татом, розказати про своє ведіння, стосовно дивної поведінки лорда Алена. Можливо, вдасться дізнатися щось нове про цю дивну драконячу персону.

- То що робити? – запитально глянула на чоловіків.

- Спробуй прикликати свою магію, а я її спрямую у потрібне русло, – підказав генерал Редвейн.

- Хіба так можна? Ніколи про подібне не чула, – нахмурилася, уявивши, які страшні перспективи відкриті перед створінням, котре так уміє робити. Це ж запросто можна керувати чужою магією, змушувати людей чинити різні речі проти їх волі. Це влада, якою не має володіти смертне створіння. Аж мурашки по шкірі побігли.

- У нашому випадку – можна, – якось загадково кивнув чоловік і простяг до мене свої руки. На мій здивовано-обурений погляд він відреагував насмішкуватим поясненням: - потрібен тілесний контакт, аби я міг перехопити керування твоєю магією.

Неохоче вклала в його гарячу долоню самі лише пальчики, затягнуті в оксамитові білі рукавички. Проте чоловік, невдоволено похитавши головою, одним швидким рухом стягнув аксесуар, знову протягнувши свою ненависну кінцівку.

- Тілесний, отже, тілесний, – пояснив він, дивлячись на мене невідривно.

- Я цього не робитиму! – відказала категорично. Адже ж ця погань знає, що для незаміжньої леді це означає. Проте однаково змушує порушити цей кордон.

- Мередіт! – суворо прикрикнув на мене лорд Хезенвік.

- Батьку! – в тон йому відказала я. - Це поганий тон…

- Поганий тон – відмовляти в послузі своєму майбутньому чоловіку! До того ж ми це робимо заради тебе самої! – гримнув кулаком по столу голова роду.

- Він не мій майбутній чоловік! – заперечила я. - Стане ним, тоді й поговоримо! Але цьому, однаково, не бути: моє серце зайняте, – зітхнула мрійливо.

- Ким? – здивоване.

- Ким? – люте гарчання.

- Вибачте, що лізу в цю, без сумнівів, важливу розмову, але час уже підтискає, – нагадав про свою скромну присутність пан Люттер.

І я б його не проігнорувала, якби один хвостатий чужинець не загріб мене своїми лапами ледь не у справжнісінькі обійми. Обуренню моєму не було меж, від люті навіть слова промовити не могла. Мої особисті кордони нахабно порушили! Мою честь відкрито паплюжать, а рідному таткові начхати! Дожилася!

- Зосередься! – нахабно-незворушним тоном наказав генерал.

- Це вкрай важко зробити у вашій присутності. Було б добре, якби ви не стояли так близько і взагалі мене не торкалися, – прошипіла розлюченою змією.

- Мередіт, прошу, – батько втомлено зітхнув, потерши пальцями перенісся, - викажеш своє незадоволення потім.