Частина 3.

Кімната дісталась мені, порівняно, невеликих розмірів. Два ліжка, платтяна шафа, робочий стіл і худий стелаж для книг – от і все нове надбання. Вбиральня, хвала богам, теж виявилася персональною, старі непримітні двері до неї загубилися десь між вікном і шафою. Заглядати туди відразу не стала, переконана, що навряд чи мене щось може здивувати.

Друге ліжко, як виявилося згодом, нікому не належало. Скільки би не шукала, жодних ознак існування тут інших живих організмів, окрім бактерій, не виявила. Отже, тиша й самотність гарантовані. Все не так вже й погано. Жити, однозначно, можна.

Перш ніж розкладати власні речі, вирішила влаштувати генеральне прибирання з невеличкою перестановкою. Робочий стіл підсунула до вікна, ліжка з’єднала до купи, витворивши собі справжнє ложе, всі інші меблі розмістила навпроти, тим самим звільнивши собі місце під медитаційні вправи. Далі перейшла до витирання пилюки та миття підлоги і лиш опісля звільнила сумки від одягу, косметики й інших дрібничок.

- Бачу, життя у провінції тебе сильно змінило, – долинуло насмішкувате з коридору.

Перевела на мовця погляд і геть не здивувалася, наткнувшись на Вероніку.

- Що ти тут робиш? – похмуро поцікавилася без зайвих розшаркувань. І так зрозуміло, що подругами нам уже не бути. Добре, що це стерво одразу вирішило проявити свою брудну натуру, а не вдалося до лицемірних привітань чи співчуття.

- Прийшла привітатися. Таки ми не чужі одна одній.

Цікава заява.

- Не пригадую, щоб серед наших предків були хоч якісь родичі, – з награною задумливістю завважила я.

- Покинь, ми так довго дружили, – он, що малося на увазі!

- Ти досить влучно завважила «дружи-ли», – останній склад я спеціально виділила інтонацією, показово повернувшись до своєї попередньої роботи.

- Невже ти образилася на мене через Ейдана? – проявила чудеса ерудиції леді Сейдман. - Хто б і що тобі не сказав, між нами все не серйозно. До того ж він перший проявив ініціативу й запропонував зустрічатися. Зрозумій, ти так раптово й надовго зникла, що ми вирішили…

- Перестань, будь ласка, виправдовуватися, – стомлено перебила колишню подругу. - Хай там як, минулого не повернеш. Якщо ви справді кохаєте один одного, ти не повинна просити вибачення: серцем важко керувати. Будьте щасливі разом, та мене не чіпайте.

- Що ж, якщо між нами мир, тоді дозволь про дещо попросити, – нахабності цій леді було не займати.

- Не зацікавлена у співпраці, тому не витрачай дарма часу, – звела очі до стелі.

- У мене його вдосталь, – відмахнулася дівчина.

- Я мала на увазі свій, – фиркнула й зачинила двері перед носом непроханої гості.

- Бетті закохалася, – долинуло з коридору, - допоможи їй привернути увагу генерала Редвейна. Будь ласка! Ми ж були колись подругами.

- Колись – так, зараз – ні! Тому нехай сама розбирається зі своїми почуттями, а не звалює відповідальність на інших.

Мене це страшенно роздратувало. Якою ж треба бути лицемірною гадиною, щоби після відкритого принизливого обговорення моєї скромної персони, ось так просто прийти на мій поріг і просити про щось настільки чуже й особисте! І яким це боком до лорда Редвейна причетна взагалі я? Божевільня якась!

Проте згодом це питання знялося саме собою. Відповідь на нього знайшлася у «Студентському віснику», де великими чорними літерами на першій шпальті писало: «Рід Хезенвік спростував чутки про таємні стосунки між леді Мередіт і генералом Аленом Редвейном: серце лорда офіційно вільне!» І знизу фото ще додали: непритомна я на руках у лорда після атаки на імператорському балу.

Здуріти можна! О, Всевишній, дай мені сили, бо я сама скоро стану божевільною вбивцею! От тобі й повернення до світу еліти! От тобі й нове життя!

Доробивши в гуртожитку всі свої справи, вирішила пройтися до факультетської бібліотеки й узяти потрібні підручники. Завтра перший навчальний день, негоже приходити на заняття непідготовленою. Зрештою, я не володію бажанням втрачати статус відмінниці.

Охоронці мої важкою процесією рухалися позаду, відлякуючи своїм суворим виглядом усіх студентів, які тільки траплялися на нашому шляху. Внутрішній голос нашіптував, що цей навчальний рік точно не буде легким, принаймні поки триває розслідування. З останнім у мене немає бажання довго панькатися, отже треба зробити все можливе й неможливе, щоб якнайшвидше покінчити з убивцею. Я не збираюся все життя ховатися і вже точно не хочу боятися. Якщо й лізти в цю трясовину, робити це варто з розумом, сміливо і професійно. Якщо якомусь некромантському покидьку потрібне моє серце, нехай прийде і спробує забрати. Ми вже точно будемо до цього готові.

- Ой леле! Пробачте! – на мене зненацька налетів молодий чоловік. Не студент.

- Нічого, все добре! – охорона напружилась, та мої слова заспокоїли обидві сторони конфлікту.

- Поспішав на заняття, й геть не дивився на дорогу. Не сильно вас ударив? – стурбовано перепитав, схоже, викладач.

- Все… добре, – повторила, мов лялька, не здатна відвести погляду від чоловіка.

Його неземна врода зачарувала мене так сильно, що схвильоване дівоче серце ледве не вистрибнуло з грудей. Незнайомець був схожий на топмодель: високий, витончений, не м’язиста громила, але й не худорлявий хробак, якраз ідеальна статура. Очі кольору літнього неба, сліпуча посмішка з ямочками на щічках, густе блондинисте волосся, заплетене в довгу косу… Просто ікона стилю! Ще й одягнений відповідно до останнього слова моди.

Просто мрія! Ідеал чи не кожної юної леді!

Вітер подув в нашу сторону й доніс до мене ледве чутний солодкий аромат меду та кедру з нотками свіжого цитруса. Мрійлива, дурненька посмішка сама полізла на обличчя, що змусило мене почуватися ніяково. Але нічого вдіяти із власними емоціями не могла.

- Тоді я побіжу далі. Пробачте, запізнююсь! – полегшено зітхнув незнайомець, і щез так само раптово, як і з’явився.

Важко й розчаровано зітхнувши, хотіла продовжити ходу, однак погляд випадково зачепився за підвіску, що лежала біля моїх ніг і пускала крихітні сонячні зайчики. Підняла. Придивилася. Це була маленька фігурка змії: біле золото із вкрапленнями дорогоцінних каменів.