Частина 2.

За життям в академії я геть не сумувала. Ну, майже. Хіба що трошечки за студентськими вечірками на даху чоловічого гуртожитку. Оце часи були! Пам’ятаю, як завжди правильний Іксан уперше скуштував натуральний гном’ячий ель, а потім в деталях читав нам лекцію про спарювання жирафів. І все б нічого, от тільки того вечора до студентського руху долучився викладач зоології, котрий після почутого автоматом зарахував своєму студенту залік. Сказати, що ми були здивовані удачливості друга, – нічого не сказати. Бо самі навіть на тверезу голову не сплели б нічого розумного й вартісного, а тут… Коротше, відмінники в будь-якому середовищі залишаються відмінниками. Така їхня доля.

І це далеко не єдина кумедна історія з мого арсеналу. Якщо позгадувати абсолютно все найцікавіше, що тільки з нами траплялося за роки навчання, вийде такий собі пригодницько-комедійний посібник з методики бунтарства у старшій школі. Погоджусь, це далеко не те, чим слід вихвалятися, однак титул «Королеви веселощів» тривалий час був моєю маленькою гордістю. Таки важко бути авторитетом і взірцем для наслідування водночас для двох ціннісно-протилежних студентських каст, себто запеклих відмінників і вкінець відірваних від цього світу осіб.

Але я таким чином просто намагалася компенсувати відсутність дару. Старанно навчалася днями й ночами, при цьому встигаючи бути кругом і з усіма. Стала центральною темою всіх розмов, іконою стилю, геніальною планувальницею різноманітних студентських заходів… Зі шкіри лізла, лиш би якийсь дурень не сказав: «Вона – пуста! Отже, не гідна нас!». Я старалася бути для кожного ідеальною, досягнути піку своєї досконалості, щоби жити серед кращих. І в один момент своєю втечею зламала весь той світ, який будувала для себе роками. Зруйнувала свої принципи та переосмислили сенс життя за час проживання у Льєнролі. Тому сміливо можу сказати, що старою Мередіт мені вже ніколи не стати. Але нова версія мене значно краща. Принаймні, я в це щиро вірю.

До слова, для чого мені весь цей екскурс у відносно недалеке минуле? А все через те, що воно якось надто стрімко наздогнало мене, опинившись по іншу сторону нової реальності. От знову я стою на порозі такої рідної та водночас чужої альма-матер. Ніби вперше бачу її стіни, буцім не пам’ятаю всього того шаленства та божевілля, котрим сповнювався кожен навчальний і вихідний день. Зовсім чужа людина. Зовсім нова, свідома студентка. Серйозна та цілеспрямована.

Але чому ж так страшно зробити перший крок? Чому все в мені тремтить від думки про зустріч із привидами минулого? Надто різко й грубо я обірвала з ним усі зв’язки. І хоч для мене давно розпочалася нова сторінка життя, тутешня атмосфера ніяк не змінилася, хіба мій статус в її контексті спустився з «Королеви веселощів» до пересічної сірої студентки.

Та якщо подумати, це не так вже й страшно: починати все з нуля. Навіть цікаво. Доля дає мені виклик, на котрий я мушу з гідністю відповісти. Зустріч з лицемірними подругами та хлопцем-зрадником – страшна лише в моїй уяві. На ділі ж я давно відвикла від цих людей. Просто сама думка про те, що мене забули й замінили неприємно б’є по самолюбству, одначе це не смертельно. Знайдуться нові друзі та нове кохання. Нічого незамінного в природі не існує.

Рухатися центральною дорогою академії в компанії двох мовчазних охоронців під зацікавленими поглядами перехожих було дещо незвично й ніяково. Таки за роки часткової ізоляції я геть забула, як це – знаходитися в центрі зосередження масової уваги.

Хвала небесам, до деканату я дісталася без пригод. Саме там мені вручили інформаційний лист із номером кімнати в гуртожитку, переліком нових предметів, а також списком літератури, котра потрібна на перший семестр.

Факультет Особливого спрямування поза своїми межами вважався чимось абстраговано-містичним. Студентів навчалось на ньому дуже мало, при цьому кожен мав як індивідуальні, так і загальні дисципліни, на відміну від інших факультетів, де залишитись наодинці з викладачем будь-якому студентові було вкрай складно. Ми завжди вважали представників ОС зверхніми чваньками через їх інстинкт єдності й відстороненості, що полягав у цілковитому ігноруванні інших осіб, не приналежних до їхнього факультету. Ці унікуми, мабуть, єдині, на кого не справляла гідного враження моя академічна гіперактивність. І це мене завжди невимовно дратувало. Проте тепер я – одна з них, що виглядає досить парадоксально. Але не смертельно. Зрештою, раніше мені подобалися подібні виклики долі. Життя тоді здається набагато цікавішим.

Єдине, до чого зараз я була категорично не готова, це зустріч із Ейданом. Якщо підслухана на балу розмова – правдива, то він знайшов мені гідну заміну. Хоча характер у Вероніки відверто бридкий: надто самозакохана й егоїстична її вельможна персона. Та мені від цього не легше. Серце болить однаково, бо Мардрета я любила. Щиро та палко. Отим оспіваним першим коханням. Ми завжди були вірні одне одному, всюди ходили разом. Я гадала, наші стосунки переживуть цю розлуку, але схоже, що помилялася.

- Мередіт? – про вовка промовка.

- Привіт, Ейдане! – на посмішку в цей момент я була не здатна, тому просто кивнула і пройшла повз колишнього хлопця.

- Стривай! Що ти тут робиш? – поцікавився той, піймавши мене за руку, яку я негайно ж вивільнила.

- Хіба не видно, – поглядом вказала на охоронців, що тримали мої нескромні пожитки, - приїхала вчитися.

- Тебе знову взяли? Невже дар таки відкрився? – здається, схвильована цікавість Мардрета була справжньою.

- Так. Можеш за мене порадіти, – я спробувала продовжити свій шлях, однак дорогу знов нахабно перегородили, що цього разу не сподобалося вже охоронцям. Один грізно-попереджувальний погляд, і студент мовчки відійшов у сторону, а ми продовжили ходу.

- Нам обов’язково треба поговорити, – кинув він навздогін.

На це я лише важко зітхнула, впевнена у тому, що найближчим часом розмовляти з ним точно не захочу. Про що нам вести розмови? Здається, все вже давно остаточно зрозуміло. Наші з ним шляхи кардинально розійшлися, кожен зробив свій вибір.