Розділ 3. Частина 1.

Вранці наступного дня, перш ніж відбути додому, я встигла чимало обдумати. Перш за все, прийшла до висновку, що лорд Редвейн не є серійним убивцею, адже тоді, два роки тому, я чітко чула голос свого викрадача. Він хоч і був молодим, проте звучав геть по-іншому: більш ніжно та хрипло. По-друге, мій перший умовивід не виключає ймовірності того, що генерал, якщо він справді ним є, не причетний до вбивства Лії. Я впевнена в тому, що бачила: обидва ведіння показали мені ідентичні місця та події, котрі можуть бути взаємопов'язані. Отже, потрібно триматися якнайдалі від цього чоловіка. А краще взагалі його повністю уникати. Хтозна, які таргани мешкають у тій драконячій голові.

Додому повертатися було страшно та ніяково. Найбільше лякала майбутня зустріч з імператором. Він завжди був великою людиною з добрим серцем, але зрад, як і будь-яка інша чесна особистість, не терпів. А ми з батьками, переступивши через багаторічну дружбу, вдарили його у найвразливіше місце. Гадаю, тепер мені варто проявити трохи смирення й жодним чином не перечити Його Величності. Яким буде його рішення - так і вчиню.

- Ну що ж, Корде, от і закінчилась наша з тобою подорож, – промовила невесело до собаки.
Той, наче відчуваючи стан хазяйки, сумно заскавучав, сховавши морду за лапами.

У двері постукали. Не обтяжуючи себе відповіддю, мовчки посунула відчиняти. На порозі, як і гадалося, стояв власник острова. Посвіжілий, веселий, активний, на відміну від млявої мене.

- Вище носа, тебе ж ведуть не на забій, – спробували мене підбадьорити.

- Справді? А куди ж, – моє здивування було, майже, щирим.

- На зустріч із новим життям, позбавленим старих страхів.

- О-о-о, – поважно протягнула, в’їдливо додавши: - тепер так називається зустріч із власною смертю?

- Не перебільшуй, – чоловік закотив очі, - тебе захищатимуть…

- Ви не розумієте, – похитала я головою, - вбивця зміг дістати мене в замку – ледь не найзахищенішій будівлі імперії. Гадаєте, його зупинить якась охорона?

- «Якась», – перекривив мене дракон, - можливо, й ні. А от я…

- Облиште. На таке я ніколи не погоджусь, – заявила категорично.

- Ніколи не кажи «ніколи». Зрештою, останнє слово не за тобою, – якось самовдоволено заявив Ален.

- Ненавиджу вас, – промовила я з почуттям.

- Від ненависті до кохання – один крок, – продовжував дратувати мене чоловік.

- Як добре, що між нами ціла прірва з морем та акулами, – поставила я крапку в нашій суперечці, зачинивши двері прямо перед носом господаря дому.

У відповідь почувся дзвінкий сміх і гучне нагадування:

- Дракони вміють літати.

- А злі жінки – вбивати, тому краще не наривайтеся.

За дверима раптом стихло. Невже погрозу сприйняли насправжки? Що ж, воно й на краще. Зайвий раз чіплятися не буде.

- Нам уже час, – долинуло з коридору, - імператор чекає на тебе.

Важко зітхнувши, пересилила себе й дозволила чоловікові зайти. Той підхопив мою валізу, наче та з пуху пір’я зроблена, кивком підізвав собаку й миттю переніс нас до приватного кабінету Його Величності.

А там людей зібралося чимало: все сімейство Хезенвік, детектив Остін Люттер, ректор моєї колишньої академії лорд Вільям Фаренс, придворний імператорський чарівник (людина, як на мене, максимально безкорисна, але не мені вирішувати) і, власне, сам Геральд Роттенберг. На диво, не злий, як тисяча чортів.

Уже добре.

- З повернення! – привітав він мене таким тоном, що я миттю зрозуміла: спокійність – напускна.

- Вітаю вас, Ваша Величносте! – схилилась у глибокому реверансі, тихо понадіявшись, що крізь сукню не видно тремтячих колін.

- Як пройшла твоя поїздка? Не поділишся враженнями? – такою кількістю гніву можна було сміливо алмази різати, настільки витончено гострим був тон голосу монарха.

- Чудесно, – всміхнулася я натягнуто, після чого, зловивши на собі невдоволений і суворий погляд батька, раптом вирішила, що не той образ собі вибрала.

Чого це я тремчу, мов ягня перед вовком? Я ні в чому не винна, закон не порушила (майже), нікого не вбила, просто спробувала врятуватися. Тож чому мене так засуджують? Зрештою, я тут теж жертва, й не мушу стелитися перед цими піраньями?

- Але могло б бути краще, якби цей лорд обрав інший спосіб підлизатися до вас і не втрутився в моє, на той момент безтурботне, існування, – невинно закінчила фразу.

- Мередіт! – задихнулася обуренням матінка. Батько несхвально підтис губи. Ален же професійно замаскував свій сміх під порив кашлю. Невже й на капельку не образився?

- От тепер я впізнаю свою маленьку дівчинку, – лице імператора посвітлішало, губи розтягнулися в хитрій посмішці, - тобі не личить бути сірою мишкою. Повертайся до звичного способу життя й ні за що не переживай. Ми обов'язково знайдемо вбивцю і покараємо його. Не витрачай на це свої нервові клітини: вони, як відомо, не відновлюються.

Підозріливо зіщуливши очі, недовірливо поглянула на дядька Геральда (так він мені дозволив звертатися до нього в неформальній атмосфері).

- Це все? – запитала з прозорим сумнівом.

- Ні, – похитав той головою, чого я й чекала, - спочатку пройди магічну перевірку. Якщо підтвердиться твій дар, знову вступиш до академії. Магію потрібно розвивати.

- Це все? – повторила я запитання зі ще більшою недовірою.

- Ні, – як я й думала! - Від сьогодні тебе охоронятимуть мої кращі воїни, познайомишся з ними після нашої розмови, тому не поспішай нікуди знову тікати, – насмішкувата посмішка осяяла обличчя чоловіка.

- Це…

- Все! – підтвердив той, закотивши очі.

- А як же розслідування? Мене не примусять співпрацювати зі слідством?

- Ні, – заспокоїв мене імператор, - але раджу задуматися над цим. Твоя магія стала би нам у пригоді. Хтозна, скільки ще людей помре, перш ніж ми покараємо вбивцю.

- Брехун! – прошипіла я тихо в сторону генерала.

Мати почула це й укотре зробила «страшне лице», спрямувавши на мене багатообіцяльний погляд. Схоже, дома на нас чекатиме чергова відверта розмова. Хто б сумнівався?