Частина 5.

- Де ми? – голос тремтів від хвилювання.

- Досі на острові, тільки в моєму будинку. Гадаю, вам варто перепочити перед поверненням додому, – спокійно повідомив генерал, опустившись у робоче крісло, що викотив з-за стола. - Але спершу ви відповісте на декілька запитань.

- Я не повернусь! І говорити з вами не стану…

- Станете, – перебив мене все тим безтурботним тоном чоловік, - інакше не вийдете з цього будинку ніколи.

- Це нахабний шантаж! – обурилась я і вкотре роззирнулася, зловивши поглядом двері, а заодно й вікна, якщо перший план втечі провалиться.

- З якого боку поглянути. Я намагаюсь вам допомогти, – не погодився зі мною лорд Ален.

- Це, швидше, схоже на спробу завуальованого вбивства. Поки що, я сприймаю вас винятково як загрозу, – не могла стримати свого гніву.

- Ключове тут «поки що», – заусміхався чоловік. Він в принципі виглядав розслаблено та ніяк не реагував на мої злість та обурення, що дратувало ще більше.

- Послухайте, – спробувала я піти шляхом менш емоційним, - не розумію, чого вам від мене треба, але, запевняю, що нічим корисна бути не можу. Хочете допомогти з розслідуванням – уперед! Але я вже зробила все, що могла. Єдиний вихід для мене зараз – це втекти подалі…

- Або знищити джерело своїх проблем, – висунув свій варіант генерал Редвейн.

- Ви не розумієте, – похитала я головою, - є дещо, від чого втекти я не в змозі. Те, що знищить мою свободу…

- Ви про свій дар? – уточнив діловито чоловік.

Зізнаюсь, це добряче вибило мене з колії та змусило налякано здригнутись. Невже він знає? Але звідки? Як давно?

- Випадково став свідком вашої з батьком розмови, – скривився той, ніби розповідав про щось малоприємне. - Наперед попереджаю, що зробив це не зумисне.

Відповісти на це мені було нічого. Ба більше, зізнання генерала сильно мене засмутило, тому я просто завмерла на місці, не здатна ні говорити, ні мовчати: хапала ротом повітря, мовби викинута на берег рибка.

- Імператор теж уже про все знає, – вирішив добити мене чоловік.

Після такої новини я й на ногах встояти не змогла, так і впала на коліна, відчувши, як тону в безвиході та відчаї.

- Йому розказав ваш батько, – лорд Ален не переставав руйнувати мою й без того крихку ілюзію надії на безтурботне життя вдалині від замкових інтриг і небезпечних убивць.

- І що тепер? – я ледве стримувала сльози, а голос мій звучав відверто жалюгідно.

- Повертайтеся додому, Мередіт, – втомлено зітхнув генерал Редвейн, - імператор пообіцяв, що не стане на вас тиснути та тримати при дворі. Однак він обурений тим, що ваш батько приховав від нього факт наявності у вас настільки рідкісного й могутнього дару, тому вимагає з вашого боку повної підтримки слідства. Зрозумійте, на кону життя невинних, а ви – єдиний живий свідок, який, до того ж, у змозі розкрити злочин за допомогою свого дару.

Я слухала чоловіка та геть його не розуміла. Для чого йому все це? Якщо він убивця, чому вмовляє мене допомогти слідчій команді? В чому його вигода? Та чому він тут сам? Чому когось іншого не послали повернути мене до імперії? Чи лорд Ален таким чином намагається для чогось заслужити довіру імператора, аби потім здійснити удар у спину? Або ж хоче обвести навколо пальця мене і повернення додому - лише брехливий привід, аби заманити в ту печеру. Стільки питань і жодної відповіді. Єдиний шанс розставити всі крапки над «і» – це ризикнути. Повернутись, покинути ідею втечі задля порятунку та наразити себе не небезпеку. Чи готова я на ризик? Однозначно, ні. Проте іншого виходу в мене, схоже, немає.

- Піднімайтесь, Мередіт, – шовковий голос генерала пролунав настільки близько, що я несвідомо здригнулася, піднявши голову.

Чоловік стояв зовсім поруч, простягнувши мені руку. До слова, знову без рукавиці. Зі зрозумілих причин, приймати її я не стала. Втерши сльози, піднялась на тремтячі ноги та прямо глянула на лорда, всім своїм виглядом показуючи, що істерика позаду, і тепер я готова зробити крок у минуле, себто повернутись у той світ, де на мене чекають одні страхи, небезпеки та розчарування. Однак, генерал Редвейн усміхнувся, вказавши кивком голови на двері:

- Сьогодні заночуємо тут. Я, як і ви, втомився. Сон нам точно не завадить.

- Я не збираюся залишатись у будинку неодруженого чоловіка – це дурний тон! – рішуче заперечила і з місця не зсунулась.

- Скоро я це виправлю, – посміхнувся той якось зовсім недобре.

- Що? – перепитала розгублено.

- Ваша кімната – наступна зліва, – насмішкувато підказав генерал, проігнорувавши моє запитання та глянувши на мене поблажливо.

- Повторюю, я не стану… Що це ви робите?! – задихнулась обуренням, коли цей індивід безтактно підхопив мене на руки та поніс у виділену спальню.

- Виказуватимете своє невдоволення завтра. Обіцяю уважно вислухати всі ваші претензії.

- А як же запитання, котрі ви хотіли мені поставити?

- Все завтра!