Частина 4.

В Ефест я прибула аж під ранок. Знеможена не змогла відшукати в собі сил хоча б на маленьку екскурсію. Навіть не стала довго вишукувати місце для подальшого прожиття, відразу погодившись на пропозицію однієї добросердечної жінки, котру випадково зустріла на вулицях острова. На запитання «Де тут можна тривалий термін пожити?» вона відповіла, що з радістю зустріне мене у своїй оселі. Так і вирішилась моя головна проблема. Точніше, одна з багатьох.

Жила Мері, так звали мою нову знайому, зовсім неподалік, тому довго пішки ми не блукали. Її двоповерховий будиночок розташовувався поблизу невеликого водоспаду, що спадав із Ефесту на територію гірського масиву Лінь-Шей, частиною якого була гора Футрі. Будь-яку плату брати з мене жінка відмовилась, чим сильно мене здивувала.

- Я не є тут господаркою. Усе, включно з будинками, садами та транспортом, належить власнику цього острова. У всіх нас не більше прав, ніж у тебе, – поблажливо глянула на мене Мері.

- Хіба таке можливо? – я не переставала дивуватись доброті цього заможного незнайомця. - Яка йому з цього вигода?

- Мабуть, що ніяка, – знизала та плечима. - Кожен живе тут, скільки потрібно, натомість допомагає іншим містянам доглядати за природою, тваринами та дітьми. Ми самі садимо врожай, самі його ж і збираємо. Якщо потрібно, зводимо нові будинки чи руйнуємо старі, що, втім, відбувається вкрай рідко. Я живу у цьому домі з донькою Сіф, зараз вона десь бавиться із друзями, та тобі, гадаю, зрадіє. Місця у нас вдосталь, тому не переживай, що завдаси дискомфорту. Тільки собаку до будинку не пускай, нехай краще спить у буді. Боюся, Сіф злякається.

- Що ви, він хороший і вірний. Без мого дозволу нікого не скривдить, – запевнила я жінку, не бажаючи розлучатись із Кордом.

- І все ж. Нехай дитина спершу звикне до нього, а тоді побачимо.

На тому й завершили нашу розмову. Мері провела мене до моєї нової кімнати, яка знаходилась на другому поверсі, та запевнила, що з вечерею впорається сама.

Речі відразу розкладати не стала, вирішивши, що до завтра у валізі з ними точно нічого не станеться. Натомість нарешті змогла вільно й не без глибокого задоволення простягтись на ліжку. І як тільки голова торкнулась подушки, свідомість негайно ж потонула у сонному маренні.

Снились мені напрочуд дивні, але не менш приємні речі. Здавалось, хтось покриває моє обличчя та шию ніжними поцілунками, грається волоссям, лоскоче губи, називає ласкаво «кохана»… Пам’ятаю, крізь сон посміхалась, перебуваючи на периферії світу Морфея та реальності. Вперше за довгий час я по-справжньому насолоджувалась перебуванням у світі сновидінь. Згадала, як це – бачити щось прекрасне, затишне і тепле замість вічно холодних жахіть.

Розбудив мене тихий сором’язливий дитячий голос:

- Тьотю, прокидайся, час вечеряти, – маленька шестирічна Сіф сиділа на самому краєчку ліжка і боязко штурхала мене за руку.

- Так, дякую, вже йду, – промовила з посмішкою, не маючи жодного бажання покидати обіймів ковдри, котрою, схоже, накрила мене Мері.

Не кажучи більше ні слова, малеча зістрибнула на підлогу та побігла, як я припускаю, до матері. Її довге каштанове не заплетене волосся «застрибало» по тендітній спині, надавши образу дівчинки ще більш безтурботного вигляду. Це змусило мене щасливо посміхнутись, проте сонливість нікуди не ділась. І навіть після швидкого душу понад усе я мріяла про повернення до ліжка. Декількох годин не достатньо аби відновити сили, витрачені на біль ніж п'ятнадцятигодинну подорож. Але морити себе голодом – теж не варіант, тому пів години на поїдання вечері можна якось виділити.

Смачно позіхаючи, вийшла у коридор і посунула в бік сходів. При цьому всіма зусиллями намагалась не заплющувати очі довше, ніж на дві секунди. Підозрювала, що в такому разі сил на те, аби втриматись у свідомості та не заснути на ходу, мені точно не вистачить. Завдання це виявилося складним, ба більше через неуважність я випадково пропустила останню сходинку та з жахом зрозуміла, що лечу на незаплановану назустріч із блискучим паркетом.

- Матінко! – тільки й скрикнула, махнувши в повітрі руками.

Вчепитись, на жаль, не знайшла за що. Однак, Усевишній наді мною змилувався і послав у допомогу нову співмешканку, котра вчасно підхопила мене під руки.

- Дякую, Мері! Ти – моя рятівниця, – видихнула з полегшенням.

- Люба, з тобою все добре? Не забилась? – стурбований голос жінки, на диво, долинув геть з іншого боку, до того ж звучав дещо приглушено, ніби та знаходилась далеко від мене.

Стривайте, якщо господиня дому не тут, хто ж тоді…

- Ви занадто незграбні, як для аристократки, – насмішкувато протягнув генерал Редвейн.

- Ви… ви… ви що тут робите? – я ледь свідомість на місці не втратила. Це точно не сон? Не галюцинація? Я ж не можу бути настільки невдачливою!

- Проблеми з мовленням? У вас, як виявляється, чимало недоліків! – нахабно продовжив чоловік, а я тим часом виплуталась із його рук.

- Не знаю, що ви тут забули і як мене знайшли, але краще повертайтеся туди, звідки прийшли.

Мері, стоячи у дверях кухні, вражено охнула та зробила великі очі.

- Ален господар цього будинку, – суворо глянула на мене маленька Сіф, обійнявши його за ліву ногу. - І не тільки. Весь острів належить йому. Тому майте повагу та перепросіть негайно ж!

Лорд любляче потріпав малечу по голові, але погляду від мене не відвів.

І вкотре я здивовано хапала ротом повітря. Це що ж виходить? Лорд Ален – власник усього острова?

Вражає! Дуже навіть.

- Тоді це все змінює, – я скривила губи в чарівній посмішці. - Залишайтесь, піду я.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, збиралася піднятись у свою кімнату за речами, як раптом, ця нагла драконяча морда, точніше лапа, схопила мене за талію, зовсім не культурно закинула собі на плече й, попрощавшись із Мері та її донькою, зробила крок у портал. Я й обуритися не встигла, як опинилась посеред лісу, одначе, вже на своїх двох. Сам генерал Редвейн стояв за декілька кроків від мене та тихо перебалакував із незнайомим мені чоловіком.