Частина 3.

На цей раз нікуди спускатися чи підніматись не довелось. Морг знаходився на першому ж поверсі, тільки із протилежної сторони будівлі. Людей чи будь-яких інших створінь було тут порівняно мало. Принаймні живих.

- Всі вони наші жертви, – лорд Хезенвік вказав на цілий ряд непрозорих морозильних камер. - Тіло Лії – крайнє із протилежного боку.

Я нерішуче посунула в указаному напрямку. Думка побачити всіх цих бідолах тепер не здавалась розумною, ба більше я починала припускати, що потроху божеволію. От здались мені всі ці тіла! Ніби й без того солодко живеться.

Вартувало легенько торкнутись куполу, як той став кришталево прозорим. Побачене всередині нього змусило мене нажахано відсахнутися. У Лії були повністю роздерті груди: з кривавої вирви стирчали поломані ребра, з-під яких невідомий убивця дістав легені.

Мені враз зробилось погано. Тіло повело вперед, батько був занадто далеко, аби підтримати, тому я схопилась за перше, що попалось під руки, – бокову ручку металевого столу, на якому лежала мертва дівчина. Мої пальці випадково зачепили її зап’ястя, і цього виявилось достатньо, аби викликати ведіння.

Я опинилась всередині екіпажу, що нешвидко кудись їхав. Навпроти мене сиділа журлива Лія, лице її виглядало змученим, руки нервово перебирали мереживні рукавички.

- Бр-р-р! – хриплий бас змусив дівчину налякано здригнутись. Він належав візнику, що з якихось причин зупинив свій транспорт. - Пані тут вартовий попереду. Не хвилюйтесь, я надам потрібні документи й вирушимо далі! – заспокоїв чоловік Лію.

Проте та налякано втислась у неширокий диван, одними губами промовивши:

- Це він… – після чого тремтячим голосом скомандувала: - Їдь! Не стій! Швидше, рушай!

Та візник мовчав. Мені й самій зробилось якось моторошно, хоча я розуміла, що все це – лишень спогади померлої, точніше, її минуле, навіки відбите на полотні часу.

Дівчина притихла, в її очах заіскрились капельки сліз, груди затремтіли від ледь стримуваної істерики. Я їй щиро співчувала та всім серцем бажала допомогти, однак нічогісінько не могла вдіяти.

Раптом дверцята екіпажу зі скрипом відлетіли, глухо вдарившись об каркас транспорту. На фоні темного лісу з’явилась висока фігура вартового, чиє обличчя ховалось під чорною хустинкою. Зі злісним криком Лея ввігнала у груди ворога маленький кишеньковий жіночий кинджал, що дістала з-під корсета, та негайно ж кинулася тікати.

Сказати, що дівчина була налякана – нічого не сказати. Її обличчя кривилось від глибокого жаху перед лицем смерті, що буквально дихала їй у спину. Вбивця гарчав від люті, та магії не застосовував. Він переслідував Лею, мов голодний хижак – свою жертву, насолоджувався її панікою.

В якийсь момент дівчину підвело її вбрання. Перечепившись за низ свого плаття, вона не змогла втримати рівноваги й упала якраз у велику мисливську вирву. Такі, зазвичай, викопують для ведмедів.

Подальші події залишились для мене таємницею. В реальність повернулась негайно ж, прийшовши до тями в обіймах стурбованого батька. Він, як і я сама, ще не зовсім звик до мого дару. Перебуваючи свідомістю у вимірі ведіння, ззовні я виглядаю, мов нежива скульптура. Це не грає на руку моїй репутації, бо для необізнаних людей подібна поведінка – ознака важкої психічної хвороби, якою, на щастя, я не володію. А обізнаних в моєму оточенні зовсім мало: окрім батьків і працівників у будинку більше ніхто й не знає.

А все тому, що часові маги – надзвичайно велика рідкість, і для будь-якої імперії становлять вони не аби яку цінність. Що було б, дізнайся про мої здібності імператор Геральд? Мене б змусили жити в замку, оточили б охороною і без нагляду імператора у світ би не випустили. З однієї сторони це допомогло б уникнути переслідувань серійного вбивці, проте з іншої… Стати ключницею імператорського замку, завжди слідувати суворим правилам, підкорюватись Таємній Канцелярії, не мати жодних подруг чи особистого життя – це все набагато гірше, ніж померти на кам’яному ложі. Саме тому ми з батьками домовились тримати мій дар у секреті.

Його не вдалось іще повністю опанувати. У більшості випадків усі мої ведіння – неконтрольовані та спонтанні, проте певний прогрес все ж є: я навчилась самотужки викликати картинки минулого чи майбутнього, хоча й не завжди розумію, до якого саме проміжку часу вони належать.

- Що ти бачила? – запитав батько пошепки, продовжуючи мене підтримувати, і при цьому злодійкувато озирнувся, перевіряючи, чи не підслуховує нас хто ненароком.

- Вона знала свого вбивцю, знала, що по неї прийдуть, – заговорила я швидко, відчуваючи, як шалено б’ється у грудях серце. - У момент нападу Лія була не сама. Її лісовою дорогою кудись віз власний візник, що з ним трапилось – невідомо. Проте якщо він досі живий, у вас може з'явитися новий свідок.

- Сумніваюся, що це так. Інакше він давно би заявився сюди. Щось іще бачила?

- Так. Лія поранила свого вбивцю кинджалом у груди. До речі, візник назвав його вартовим.

- Ось це вже хороша зачіпка. Потрібно з’ясувати шлях, яким рухалась жертва, так ми зможемо знайти карету, тіло візника, а з ними також кров убивці. Обов’язково дам наказ, аби перевірили ряди вартових: якщо у когось зникла службова форма, чи бодай хтось поранений або ж носить пошкоджене вбрання, ми про це дізнаємось.

- Ні! – злякано схопила батькову руку. - Як ти поясниш, усе це своїм колегам? Вигадати уявного свідка не вдасться, тобі або не повірять, або вимагатимуть привести його на офіційний допит.

- Ти пропонуєш мені не звертати уваги на твої слова? Піти на кримінальний злочин і знехтувати чи не єдиними зачіпками? Та мене за таке під трибунал пустять! – розізлився батько.

- Ти чудово розумієш, чому я тебе про це прошу, – майже благально пояснила свої дії.

- Ми й без того вже третій рік обманюємо Його Величність. Геральд, якщо дізнається, нізащо мені не пробачить.

- Благаю, потерпи всього один день. Цього мені вистачить аби заховатись. А потім скажеш, що я сама все приховала, не сказала вам із мамою про свій дар, і про це ведіння повідомила листом…