Частина 2.

- Ви їх знаєте, – не питання – ствердження.

- Так, і що з того? – в голову закрадались нехороші думки, а серце схвильовано пришвидшило темп.

- Їх всіх знайшли мертвими, – поблизу звичайних світлин розклали знімки з місць убивств.

Усі вони вражали жорстокістю картинки. У когось не було рук, у когось – ніг чи вух або ж був розпоротий живіт. Та незмінним залишався вираз обличчя: сповнений тваринного жаху, болю, благань… Колись і я була за крок від такого стану: зневірена та знесилена благала смерть якнайшвидше забрати мою душу, щоб та не піддавалась більше болісним тортурам, котрі змушував мене відчувати мій убивця.

- Доню, з тобою все добре? – схвильовано запитав батько зі свого місця. - Може, води?

- Так, – відповіла хриплим від ледве стримуваних сліз голосом.

На плече неочікувано опустилась чиясь важка рука, змусивши мене налякано здригнутись. Піднявши голову, розсіяним поглядом зустріла генерала, що простягнув мені склянку з холодним напоєм.

- Дякую, – відказала усе тим тихим тоном, зробивши декілька щедрих ковтків.

- Кого саме ви впізнаєте? – обережно поцікавився пан Люттер.

Тремтячою рукою я витягнула дві світлини та вручила їх чоловіку:

- Оці мені не знайомі, усі інші… були колись моїми подругами.

Батькове крісло миттю відлетіло у сторону, а сам чоловік опинився поруч. Він пильно вдивився в обличчя померлих, після чого похмуро запитав:

- Чому я їх не знаю?

- Бо ми зустрілись у Верентоні десять років тому. Пам’ятаєш, ви з мамою відправили мене туди у закритий літній табір? Там ми й познайомились. Сара, Джесіка, Ліліт і Нієлла були нашими менторками, усі інші приїхали як звичайні учасники.

- Верентон – це ж поблизу Беренгміру, так? – задумливо уточнив генерал.

- Якщо їхати суходолом, то кілометрів п’ять, якщо вплав, то близько трьох із половиною, – підтвердив лорд Хезенвік.

- В такому разі, розглядатимемо це місце, як можливий центр скоєння всіх цих убивств, – спохвату заявив детектив. - Практично кожне тіло було виявлене в безпосередній близькості до Верентону, проте містечко, як і його околиці, досить велике. На те, аби прочесати кожен його метр, підуть місяці. У нас немає цього часу.

- Чому? – запитала насторожено.

- Всі шістнадцять убивств були скоєні з однаковим інтервалом. Тіла жертв знаходять у повню, а за тиждень до цього…

- Їх викрадають, – глухим, мовби не своїм голосом, закінчила я.

- Нам не відомо, з якою метою вбивця це робить, – почав було задумливо детектив, однак я перебила.

- Щоби зламати. Позбавити будь-якої надії, змусити їх жадати власної смерті. Йому потрібні люди, жодним чином не прив’язані до цього світу…

- Але для чого? – здивувався пан Люттер.

- На моїй батьківщині таких називають «liberum anima», що в перекладі означає «вільна душа», – серйозним, навіть дещо незадоволеним тоном протягнув генерал Редвейн, що й досі не забрав своєї кінцівки з мого плеча. - Як ви знаєте, чорна магія в Синеї не обмежена забороною. Ба більше, її ази викладають у всіх вищих навчальних закладах. І згадане мною поняття якраз належати до цього культу чарівництва. Стосується воно переважно некромантії.

- Те, що наш «різник» вдається до заборонених чар, давно зрозуміла річ, але його ціль досі залишається для нас під великим знаком питання. І це неабияк гальмує справу, – незадоволено видав батько, задумливо потупивши погляд.

На певний час запанувала напружена тиша. Кожен думав про щось своє, я ж намагалася загасити болючі спогади минулого, що так і перли назовні.

- «Твоє серце продовжить битися в іншій людині»! – викрикнула я, осяяна раптовою згадкою. - Саме так він сказав мені за мить до…

По тілу пробіглись табуни мурах. Я змовкла, не в силі закінчити фразу, проте мене зрозуміли й без того.

- Отже, ми маємо справу з убивцею-чоловіком, до того ж некромантом, котрий, імовірно, переміщує частини тіл своїх жертв у інші тіла чи тіло, – висновкував тато, знову опустившись у крісло й утомлено потерши перенісся.

- В такому разі, нам не обійтись без вашої допомоги, – пан Остін спрямував на генерала вдячний погляд: - дякую, що погодилися співпрацювати.

- От тільки для чого це вам? – не стрималась я. Піднявшись на ноги, з викликом поглянула на іноземного «дипломата»: - Ви зараз як ніхто інший підходите на роль невідомого вбивці: обізнані в чорній магії, поводитесь підозріло, при цьому були поблизу мене, коли стався напад…

- Мередіт! – голос батька прозвучав попереджувально.

- Що? В чому я не права? – схоже, в мене починалась істерика.

- Мені чудово відомі причини, з яких імператор особисто дозволив генералу втрутитись у це розслідування. Лорду Алену можна довіряти, – запевнив мене родич.

- Поділишся? – нервово хихикнула я, проте у відповідь, очікувано, отримала мовчазний злий погляд.

- Гаразд, – глибоко вдихнула, подумки закликавши себе зберігати спокій: - я сказала все, що знала. Тепер можу бути вільна?

- Гадаю, вам краще зайвий раз не виходити у світ без належного захисту, – озвучив свою пораду пан Люттер, на що Корд з готовністю декілька разів люто гавкнув.

- Як бачите, у мене вже є при собі захисник. Ми саме займаємось питанням моєї безпеки.

- Втеча не вихід, – похмуро озвався з-за спини генерал, - ви ще більше наразите себе на небезпеку.

- Згідна, – не стала я сперечатись, - однак і тут залишитись не можу. Ви й не уявляєте, що я відчуваю від однієї думки про те, що десь поруч ходить той, в чиїх руках моє життя.

- Ваше життя тільки у ваших руках, – не погодився зі мною Ален.

- І я рятую його, як можу. Повернення до столиці стало моєю найбільшою помилкою, наслідки якої можуть виявитись для мене фатальними, – я не на жарт починала злитись.

Та яке він діло має до мене? Чому йому не все одно, яке рішення я приймаю? Навіщо перечить?

- Нам потрібна ваша допомога, і в обмін на неї обіцяю забезпечити найкращу охорону, на яку тільки здатен, – вклинився в розмову пан Остін.