Розділ 2. Частина 1. "ВТЕЧА"

- І куди на цей раз? Схід чи, може, південь? В яку глуш ти нас заведеш цього разу? – мати по-справжньому лютувала. Вона хоч і переживала за мене, проте знову відмовлятися від світського життя не хотіла. Родовита уродженка міста назавжди залишиться дитиною високих потреб, як би сильно не старалася змінити свій спосіб життя.

І я її в цьому не звинувачувала, бо прекрасно розуміла, що той, хто не пізнав мого жаху на собі, ніколи не зрозуміє, як це – жити в постійному страху знову опинитись на кам’яному ложі й відчути на власній шкірі весь біль кривавого ритуалу божевільного мага. Це неосяжна думкою безвихідь, що пожирає заживо, змушуючи помалу помирати від усвідомлення своєї безпорадності перед лицем невідворотної смерті. Відчуття, котрі я ні за що на світі не волію пережити знову.

- Я не змушую вас їхати зі мною. Зроблю це сама, на щастя, років мені для повної самостійності достатньо. Цього разу поїду ще далі. Туди, де ніхто і знати не знав про наш рід чи, в цілому, край, – рішуче заявила, нашвидкоруч збираючи речі у валізу.

- Доню, так не можна. Ми не готові тебе втратити, – вклинився у розмову батько.

- Це станеться, якщо я залишусь. Потрібні розслідуванню свідчення я передам перед від’їздом.

Вартувало мені остаточно прийти до тями та покинути стіни замку, як батька викликали на офіційну аудієнцію до імператора. Повернувся лорд Хезенвік пізно та ще й у поганому настрої. Як виявилося згодом, його призначили головою Секретного підрозділу з розслідувань надважких випадків (СПРНВ). Першою справою виступає тут серія жорстоких убивств, що незрозумілим для мене чином пов’язана із жахливими подіями трирічної давності. Тато не став удаватися в деталі та неохоче простягнув мені лист – офіційне запрошення на допит у столичне Бюро кримінальних розслідувань.

- Не відмовляйся. Якби це не було важливо, я би не став тебе втягувати, – з важким зітханням попросив той.

І ось два дні потому ми сперечаємось у моїй спальні. Батьки категорично проти відпускати мене саму куди-небудь, при цьому я непохитна у своєму рішенні раз і назавжди покинути місце, яке не приносить мені нічого, окрім болю та страждань. Вони впевненні, що зможуть мене захистити, а я переконана в не меншій могутності мага, котрому для чогось потрібне моє серце. Зрештою, повноліття дає мені змогу самій вирішувати, як розпоряджатися власним життям.

Аби уникнути всіх можливих ризиків, вирішила залишити кінцеву точку моєї подорожі невідомою й для самої себе. Портали та транспорт збиралась обирати навмання. Ризиковано? Так! Проте іншого виходу я не бачу.

Речей намагалась брати якнайменше, проте дорожня сумка й без того вийшла важкою. Дякувати Богам, якийсь розумник придумав маленькі колеса, в іншому випадку довелось би мені працювати на грижу. Аби зайвий раз не повертатись додому, всі свої пожитки взяла до відділку, заздалегідь попрощавшись із домашніми друзями.

Проте маленьку слабину я все ж дала: не змогла вдруге покинути свого Корда – добермана, подарованого імператором Геральдом на моє п’ятнадцятиріччя. Цей собака з перших днів нашої зустрічі став для мене найвірнішим другом і захисником, тим, хто, на відміну від людей, не здатен завдати морального болю.

У столичному Бюро кримінальних розслідувань було неспокійно. Звідусіль лунали дзвінки, звучали погрози, суперечки та зізнання; метушились люди, чаклували маги, хропіли за ґратами сплячі гобліни та тролі – дрібні місцеві наркодилери.

Батько, не звертаючи на все це уваги, відразу повів мене прямо до ліфта. Зобачивши лорда Хезенвіка у компанії добермана, вартові, та й затримані теж, поважно розступалися. А я, зайнята внутрішніми переживаннями, не звертала на них особливої уваги. Через це не відразу побачила, що до нас доєднався – як неочікувано! –генерал Редвейн власною персоною.

- Доброго ранку! – привіталась я скупо, батько обмежився стриманим кивком.

Втамовувати цікавість, що раптом в мені спалахнула, не стала. Яке мені зрештою діло до того, що тут робить іноземний військовий представник. Не мене ж так нахабно переслідує, буцім робити йому нічого.

Опинившись у ліфті, лорд Брайян легким помахом руки проявив приховану кнопку, після чого без зайвих вагань натиснув її. Мить – і мною заволоділо відчуття стрімкого падіння, що, втім, швидко зникло. Двері відчинились – і ми опинились у зовсім іншому світі.

Просторе приміщення з високою стелею, підпертою кам’яними колонами, вміщало точно понад три десятки живих створінь. На відміну від верхнього поверху, тут панували цілковита дисципліна та тиша. Працівники поводили себе стримано, виглядали серйозно, настрашеними поглядами в нас не кидали. Вільного місця було вдосталь: декілька слонів з легкістю б розвернулись тут, не зіштовхнувшись один з одним. При цьому більшу частину простору займали столи з магічними моніторами, а також стелажі з кольоровими теками, що робило це місце дещо схожим на бібліотеку чи архів.

- Доброго ранку, лорде Хезенвік! Генерале! – до нас підбіг невисокий тлустий чолов’яга похилого віку з поріділим трохи сивуватим волоссям.

- Знайомся, люба, це пан Остін Люттер. Він розслідує серію вбивств, що, на його думку, якось пов’язані із тобою, – представив мені незнайомця батько. Генерал з детективом, схоже, встиг познайомитись до цього.

Як усе цікаво. Виходить, лорд Ален мене не послухав і таки вивідав мій секрет. Питання тільки, яким чином він це зробив і як пов’язаний з теперішнім розслідуванням.

- Наскільки мені відомо, деталі тієї справи знаходяться під артикулом «Секретно», тож дозвольте дізнатись, звідки ви про неї знаєте? – спрямувала незадоволений погляд на всіх трьох чоловіків.

- Пройдімо краще до кабінету, там усе поясню, – запропонував пан Люттер.

Відмовлятись від пропозиції не стала. Чинно пройшла до вказаного місця, де опустилась у крісло, прилаштувавши біля себе валізу та Корда. Собака дивним чином придавав мені впевненості й не дозволяв упасти в паніку.