Частина 6.

- Не бійся болю, крихітко. Думай пре те, якому великому ділу послужить твоє серце. Воно продовжить битися, обіцяю. Але в іншій людині – хіба це не диво? – з зав’язаними очима налякана я лежала на якомусь твердому постаменті, не маючи жодної змоги поворухнутись. Тіло немов здавлювали важкезні металеві ланцюги. Мій божевільний кат знаходився зовсім поруч, однак убивати, чомусь, не поспішав. Здається, він вичікував.

- Благаю! Не треба… – просила вже геть пошепки, зовсім знеможено. Давно зірване горло, по відчуттях, дерли одночасно десятки кішок зсередини.

- Тихо, не витрачай задарма своїх сил. Ритуал займе чимало часу, ти не можеш померти раніше потрібного. Чула? – останнє прогарчали прямо на вухо, змусивши всім тілом здригнутись. - Я не поганий, страх тут зайвий. Гадаєш, мені подобається убивати? Ні, жодного задоволення від цього я не отримую, проте вимушений іти на такі жертви та ризики через кохання. Любов усього мого життя…
Далі звуки зникли. Темнота стала мов би ще глибшою, але такою спокійною і надійною, що здалося, мовби я в цілковитій безпеці.

- Люба, ти отямилась? – раптом почула я занепокоєний голос матері, і тільки після цього усвідомила, що можу розплющити очі.

- Слава Всевишньому, з тобою все добре, – з полегшенням видихнув батько, скочивши із крісла до мене.

- Де я? Що сталось? – у голові стояла каша, всі думки розтікались водою і ніяк не могли зібратись до купи.

- Ти не пам’ятаєш? – обережно поцікавилась старша леді Хезенвік, на що отримала важкий ствердний кивок від мене.

- Дозволь мені з нею поговорити? – неохоче озвався батько.

- Піду покличу цілителя, – жінка піднялася зі свого місця та швиденько вийшла в коридор.

Передчуваючи нехороші новини, з готовністю поглянула на лорда Брайяна. Той певний час мовчав, не наважуючись і слова промовити, опісля тихо попросив:

- Обіцяй, що не станеш бурхливо реагувати чи впадати у паніку!

- Все залежить від обставин, про котрі ти мені розповіси, – не стала кривити душею.

- Гаразд, – чоловік важко зітхнув і глянув зосереджено мені у вічі: - Вчорашня буря була магічно спричиненою. Хтось цілеспрямовано пошкодив енергетичний генератор, аби на мить послабити захисні замкові щити до майже повноцінного зникнення. За ті декілька десятків секунд, що пішли на активацію резервних накопичувачів, майже нічого дивного не сталось. Окрім…

- Окрім нападу на мене, – закінчила я поспішно.

- Так, – неохоче підтвердив батько, - ми перевірили все декілька разів.

- Отже, саме я була ціллю невідомого бунтівника.

- Він не зовсім невідомий, – знову зам'явся тато, після чого підніс до мого ліжка величезне дзеркало. - Глянь на свою спину, доню.

Передчуваючи щось нехороше, я повільно піднялась на ноги й обережно припідняла ззаду лікарняну кофту вільного крою.

«Твоє серце належить тільки мені!» – огидний напис розсікав білосніжну шкіру, зараз червону від кровавих рубців. Він здавався ганебним присвійним клеймом, обіцянкою чи, що гірше, вироком. Завдавав болю не лише фізичного, а й душевного, навіть морального. Шрами прикрашають чоловіків, але точно не молодих дівчат, і тим паче не такі. Скільки ж можна так наді мною знущатись?

- Цього можна якось позбутись? – сама здивувалася тому, наскільки сухо прозвучав мій голос. В ньому згубилися всі нотки втоми та відчаю, натомість з'явилося чітке розуміння того, що минуле нікуди не ділось, ба більше – наздогнало мене всього за один короткий вечір.

- Рани магічні, – прочистивши горло, та з явною гіркотою відповів лорд Хезенвік. - Вони довго заживатимуть і, швидше за все, залишать по собі шрами. Проте ми щось придумаємо, обіцяю.

- Ясно, – коротко кинула я, знову повернувшись під захист теплої ковдри.

- Доню, я… – почав було винувато батько, однак я, передбачивши його подальші слова, втомлено перебила.

- Залиш мене. Хочу побути на самоті, зібратись із думками.

- Добре, – не став той наполягати.

Вже за мить двері скрипнули, зануривши кімнату в цілковиту тишу. В цей момент я відчула себе геть розбитою. Всі ті уламки справжньої мене, що упродовж останніх трьох років збирались у єдину цілісну людину, знову розлетілись ущент. Мені хотілося ридати, битись в істериці, кричати, зриваючи голос, проте незрима пружина у грудях стримувала внутрішню бурю. Від того робилось іще важче. Власне тіло здавалось мені холодною в’язницею, а розум – пустою шкатулкою. Жодних думок – одна безвихідь, утома та страх.

З останнім ми давно стали одним цілим. Кожен мій подих, крок, погляд, навіть усмішка, завжди супроводжуються цим виснажливим почуттям. Вони є його наслідком, а він – їх причиною. Це саме та в’язка духовно-емоційна площина безнадійності та знесилення, в якій я, здається, перебуваю вже цілу вічність. Хоча насправді в її путах я всього три роки.

Ці кляті болісно довгі три нестерпних роки…

- Ви спите? – запитання пролунало настільки неочікувано, що спершу подумала, мовби мені просто почулось.

Проте вартувало повернути голову в протилежний бік, як у дверях тимчасової спальні зустріла поглядом втомлену фігуру незнайомого чоловіка. Вольового підборіддя торкнулась ледь видима щетина, чуттєві губи зараз стискались у тонку лінію, високі гострі вилиці надавали обличчю благородно-владних рис, але підкреслювали синюваті мішки під золотавими очима.

Очі…

- Генерал Редвейн? – невпевнено перепитала я.

Бачити чоловіка у звичайній чорній мантії, поверх чорного ж цивільного вбрання, та ще й без маски було доволі незвично. Синяво-чорне волосся, вчора зібране у хвіст, зараз по-хлоп’ячому неохайно спадало на плечі. Про себе відмітила, що така зачіска чоловіку пасувала більше, проте ця думка одразу ж загубилась на фоні іншої, більш вагомої:

- Що ви тут робите? – не забарилась я з її озвученням.

- Прийшов дізнатися, як ви себе почуваєте, – відповідь мене по-справжньому здивувала, втім, відказала я чесно.