Частина 5.

- Ви? – бовкнула здивовано й занадто голосно.

- Я, – посміхнувся той невимушено, залишившись стояти на місці та підперши плечем арку альтанки.

- Пробачте мені мою емоційність, – вирішила таки продемонструвати наявність у себе манер, поки чужинець остаточно не переконався в протилежному, - я просто не очікувала зустріти тут когось іще: місце далеке від святкової зали та й малопопулярне.

Я зніяковіло опустила погляд, намагаючись уникати будь-якого прямого зорового контакту.

- Не люблю гамір, вирішив трохи провітритись, – знизав плечима чоловік, пояснивши свою присутність у цьому місці.

- Розумію, – все, що змогла сказати у відповідь.

На жаль, в академії не розказували про те, що говорити та як поводитись у присутності дракона, котрий до того ж є політичним представником іншої імперії. Тому зараз я почувала себе максимально ніяково. Затишна усамітнена альтанка за хвилину перетворилась у душну маленьку в’язницю, з якої захотілось негайно ж утекти.

- Ви боїтесь мене? – пролунало доволі неочікуване запитання.

Піднявши голову я таки потрапила в полон медових очей, тільки зараз побачивши, на скільки близько встиг підійти до мене генерал. Всього якихось пів метра…

- Ні, – зізналась прямо, - а варто?

Аби не дивитись на гостя знизу вверх, вирішила піднятись. Сміливості це мені не придало, проте так було відчутно зручніше.

- Ні, – в тон мені відказав лорд Ален і раптом запропонував: - Прогуляємось?

- Хіба ви мене проведете до замку. Батьки переживатимуть, якщо не знайдуть єдиної дочки.

Хотіла б я відмовитись, та правила пристойності, знову ж таки, ніхто не скасував. Довго залишатися на одинці з геть незнайомою особою – небезпечна справа, навіть якщо, на перший погляд, ця особа здається абсолютно безневинним компаньйоном. Тому повернення до святкової зали здалось мені найкращим виходом із цієї ситуації.

Чоловік на мою пропозицію мовчки кивнув і підставив лікоть, за який я обережно вхопилась. Певний час ми йшли мовчки, кожен думав про своє. Першим тишу порушив генерал Редвейн:

- Дозвольте дізнатися ваше ім’я. Моє ви вже знаєте.

- Мередіт, – вирішила, що цього поки достатньо. Не те щоби я приховувала свою родову приналежність чи соромилась її, зовсім ні, просто відкривати одразу всі свої карти малознайомій особистості було б верхом наївності та дурості.

Життя навчило, що з кожним зустрічним варто бути обачною.

Ми були приблизно на півдорозі до палацу, коли раптово здійнявся сильний порив вітру. Зіщулившись від холоду, обійняла плечі руками, пильно вдивившись у небо.

- Схоже, насувається буря, – зітхнула розчаровано.

Ніколи не любила різкі перепади температур і мінливу погоду. Напевно, це чи не єдине, що залишилось незмінним із минулого життя.

- Вам холодно? Дозвольте, – чоловік спробував накинути мені на плечі свій піджак, однак я різко відступила, не дозволивши цього зробити.

Побачивши щире нерозуміння на обличчі чоловіка, дещо зніяковіло пояснила:

- Торкатись до шкіри незаміжньої леді може тільки її обранець або чоловік. Ваші руки, як і мої плечі, оголені.

- Он воно як, – задумливо мовив лорд Ален, після чого просто протягнув цей піджак мені зі словами: - В такому разі, на цей раз, одіньте його самі.

У словах генерала я чула неприховану двозначність, однак зрозуміти її не змогла. Зрештою, вирішила не брати всяких дурниць до голови. Хай там що, сьогодні ми бачимося перший і останній раз.

- Дякую, – відмовлятись від накидки не стала, тим паче, що вона справді зігрівала.

Сукня від леді Вітторі, звісно, неперевершена, але зовсім не практична. На майбутнє знатиму, що схожі фасони – точно не моє. Або ж просто потрібно було заздалегідь потурбуватися про комірець або легку шубку. Всьому виною моя недалекоглядність.

- Любите квіти? – поцікавився генерал Редвейн, мабуть, помітивши мою підвищену увагу до вищезгаданих представників флори.

- Авжеж! Яка леді їх не любить? Мої фаворити – троянди, – зізналась із посмішкою. - Скажете, банально?

- Зовсім ні, – не погодився той, після чого додав по-доброму насмішкувато: - хіба трохи передбачувано. Це ж квіти кохання. Здається, їх усі жінки люблять.

- Ваша правда. Втім, першочергово, це символ щирості. Щирості намірів, почуттів, слів, дій… Червоні троянди – прояв вірності у всьому, вони не терплять пустослів’я, брехні чи зради. Вони – уособлення того, чого так сильно не вистачає нам, простим смертним… – закінчила я на дещо сумній ноті.

- Звучить так, ніби вам довелось пережити у всьому протилежні відчуття, – похмуро підмітив лорд Ален.

- Рано чи пізно, всі зіштовхуються з цими людськими вадами. Але пропоную не говорити про трагічне. Хочете почути романтичну легенду про ці квіти? – псувати собі настрій не хотілось, як і знову поринати в незручну тишу.

- З радістю слухав би ваш голос хоч увесь вечір, – без капельки насмішки, а навіть з повною серйозністю заявив генерал, поруч з яким я таки змогла розслабитись.

Цей чоловік в цілому здався дещо дивним: занадто розкуто себе поводить, доволі прямолінійний, не без ноток загадковості, до того ж проявляє цікавість до такої посередньої особистості як я. Не сприйміть за комплекс меншовартості, однак, у порівнянні з мужнім генералом, дев’ятнадцятирічна діва, не до кінця сформована з погляду як соціальних, так і внутрішньо-принципових аспектів, – дрібна міль... Хоча, заради справедливості, варто відзначити, що не така вже я й далека особа і ціну собі точно знаю. Та, як би це легковажно не звучало, компанія чужоземця прийшлася мені до душі. Дивовижним чином, поруч з ним я відчуваю себе захищеною, хоча й не довіряю повністю. Чи то на мене таке враження його соціальний статус справив, чи то солідний зовнішній вигляд, чи то ще щось – не скажу напевне. Та й зараз це геть не важливо.

- Однієї тихої ночі забрів самотній принц у дивовижної краси сад, – почала я історію, почуту від діда Тараса, що був нашим самотнім сусідом упродовж останніх трьох років. - Милуючись тамтешніми красотами, він мимоволі заблукав. Та в серці його не було страху, лиш трепетне передчуття чогось фантастичного. Й от коли ясен місяць велично зійшов над садом, у повітрі розлився солодкий запах троянд. Його розпускали квіти, що покривалом укрили величезну галявину, серед якої принц зобачив неземної краси дівчину. В перші миті йому здалося, що це мара, дивне ведіння втомленої свідомості. Та незнайомка виявилася реальною. Вона рухалась, говорила і сміялась як людина, однак, було в ній щось таємничо-незбагненне... Цілу ніч вони гуляли безкінечними стежками того чарівного місця, не відчуваючи плину часу. Втім під ранок, із першим промінням сонця, незнайомка забарилась назад до трояндового поля. Хлопець не готовий був відпускати ту, яку покохав із першого погляду, він хотів забрати дівчину з собою, та у відповідь отримав журливу відмову. Красуня виявилась проклятою принцесою давно забутого королівства. Злий чаклун змусив її віками страждати: перетворив на квітку, подарувавши одну-єдину ніч у році, коли та могла б стати собою – справжньою людиною. Це була саме та ніч. Ніч, котра стала найпрекраснішою з моменту її ув’язнення. Та перше сонячне проміння знову запустило магію прокляття, зняти яку міг тільки той, хто серед сотень тисяч тих прекрасних квітів відшукає одну-єдину – зачаровану. Як гадаєте, знайшов?