Частина 4.

Я завжди вважала себе людиною стриманою і вищою за ганебні словесні образи та перепалки, однак ті чи ті життєві події мають здатність змінювати наші принципові позиції, як це сталося зі мною. Два роки спокою, здається, зробили з мене нестримну дикунку. Проте я зовсім навіть не проти, зрештою, втрачати мені нічого, та й репутації, яку колись так старанно підтримувала, вже давно немає.

Та вищі сили, мабуть, вирішили позбавити мене можливості уподібнитись цим базарним дівицям, бо в ту ж мить швейцар на всю залу оголосив:

- Його Величність імператор Геральд Роттенберг із принцесою Фелісією та лордом Аленом Редвейном!

Почувши це, гості розступилися, створивши прямий прохід від східців до тронного постаменту із трьома позолоченими, вкритими червоним оксамитом, кріслами, після чого кожен з повагою зігнувся в поклоні.

- Редвейн? Хто це? – пошепки поцікавилась Бетті.

- Невже ти жодного разу не чула про нього? – здивування Вероніки було щирим. - Лорд Ален – генерал Східної синейської армії, перший Меч імперії, чистокровний дракон і… неодружений, – з придихом закінчила колишня подруга, змусивши мене насмішкувато хмикнути.

Хвилину тому ця дівка пускала слину за Ейданом Мардретом – найпопулярнішим хлопцем академії та моїм нареченим за сумісництвом, а вже зараз дарує закохані погляди якомусь іменитому чужоземцю. Що це, як не яскравий прояв легковажності?

- Подружко, схоже, я закохалась, – мрійливо зітхнула Бетті.

- Говори тихше, ти привертаєш зайву увагу! – насварила її Вероніка.

Цікавість мене переважила, і я таки підняла погляд на чоловіків, що чинно рухались до імператорського престолу. Імператор ішов попереду, за ним – принцеса та генерал Редвейн – усі ховали свої обличчя під масками. І якщо особи імператорського роду були мені знайомі, а тому не цікаві, то їхній гість викликав у мені діаметрально протилежні відчуття.

Високий, широкоплечий, але не кам’яномускульний, в міру худий, упевнена хода, незацікавлений погляд, стриманий стиль (костюм, на подив, виявився звичайним класичним смокінгом, хоча я розраховувала побачити мундир в національних кольорах Синеї, пафосно обвішаний медалями). Виглядав чоловік на тридцять щонайбільше: маска заважала точніше визначити його вік, утім, мене це не так вже й сильно хвилювало. Та хоча б тому, що, на скільки я знаю, дракони – довгожителі, тривалість їх життя в рази більша, ніж у людей. Навіть маги, котрим, часом, щастить дожити до трьохсот років, – не суперники ящіркам.

Шлях до тронного постаменту пролягав через усю залу. Попереду мене застигли в поклоні цілі ряди запрошених пар, тому я геть не переймалась тим, що хтось стане свідком моєї прихованої цікавості. Та знали б ви ступінь мого здивування, коли сам лорд Ален, сповільнивши крок, раптом поглянув прямо мені у вічі… І тут вартувало б присоромлено опустити погляд, однак очі мене не слухались. Мов зачаровані, вони спостерігали за тим, як чужоземець зупинився і всім корпусом повернувся в мою сторону, здається, глибоко вдихнувши, мов би вловлюючи якийсь аромат.

- Він дивиться на мене? – захоплено пискнула поруч Бетті.

- Схоже, що так, – одказала їй Вероніка, кокетливо хихикнувши.

Вони не насмілювались підняти погляд достатньо високо для того, аби зрозуміти, що вся увага генерала Редвейна зараз була прикута до мене. Це не аби як хвилювало та змушувало серце збентежено битись об грудну клітину. Останні декілька секунд стали для мене цілою болісно-розгубленою вічністю, коли хотілося провалитись під землю, аби втекти від уваги цих медово-золотих очей.

Врешті-решт, імператор таки дійшов до свого трону, дозволивши гостям піднятись. Ряди людей одразу ж заступили розчервонілу мене, подарувавши бажану самотність і змогу прийти до тями.

Що це щойно було? Невже я його розізлила? Дракони – доволі нетривіальні особистості, від них можна чекати чого завгодно. Хоча, гадаю, причина його пильної уваги полягає в чомусь іншому. Володар такої таємничо-привабливої зовнішності, напевно що, звик до підвищеної уваги з боку представниць жіночої статі. Тоді чим я його так зацікавила?

«Згадай свою вбивчу сукню, дурепо!» – підказав люб’язно внутрішній голос. І тільки після цього я згадала, що на мені – творіння леді Вітторі, котре важко залишити без уваги. Чоловіки, якій би расі вони не належали, кругом і завжди залишаються такими… чоловіками.

- Вельмишановні лорди, леді, я безмежно радий бачити кожного з вас сьогодні у цій вишуканій залі! – звернувся до публіки з промовою імператор. - Дякую, що прийняли запрошення і вшанували нас своїм візитом! Сьогодні я щасливий повідомити хорошу новину: Синея та Мардор невдовзі підпишуть військову угоду про повний п’ятдесятирічний мир і взаємовигідну військову й економічну співпрацю, деталі якої, на жаль, я поки не можу озвучити. Проте обіцяю, це стане першим великим кроком на шляху до створення чогось епохального. Суспільство потребує постійного удосконалення, яке керується змінами. Наше завдання – зробити так, аби ці зміни якомога краще позначились на людях, і ми, повірте, робимо для цього все можливе. Разом.

Імператор зробив паузу, дозволивши гостям нагородити його оплесками, після чого все тим самим тоном продовжив:

- На знак повної довіри та поваги на сьогоднішнє свято прибув безпосередньо сам генерал легендарної Східної синейської армії – лорд Ален Редвейн, за що я йому безмежно вдячний. Сподіваюсь на довгу та плідну співпрацю!..

Далі я вже не слухала. Не люблю надто пафосні промови. Настрій якось разом зіпсувався, захотілося додому або, що краще, назад у те невеличке північне поселення, де життя здавалося таким легким і безтурботним. Розгубила я за ці роки всю свою стійкість, рішучість і зверхній максималізм. Зараз вже не хочеться захопливих пригод чи ризиків, від яких зносить голову, відсутнє бажання бути вище та краще інших, хочеться банального спокою та тиші.

Шукати батьків не стала, подруг, як виявилось, у мене більше немає, гаяти вечір біля фуршетних столів – теж сумнівне задоволення, тому вирішила поки вийти в імператорський сад. Якщо мені не зраджує пам’ять, місцевий садівник вміє творити справжню красу.