Частина 3.

П’ятниця видалася метушливою і бентежною. Цілий день ми з матір’ю відвели на косметичні процедури від яких я геть відвикла за час перебування у невеличкому північному поселенні. Зізнатись чесно, насолоди вони не принесли мені майже ніякої: важко було розслабитись через думки про те, що сьогодні вся верхівка імперської еліти дізнається про повернення до справ роду Хезенвік. Це, звісно ж, спровокує справжній фурор, що поведе за собою купу незручних запитань, відповіді на які, хоч і заздалегідь заготовленні, проте все одно виголошувати не сильно хочеться.

Три роки тому причину нашого переїзду ми вирішили залишити в таємниці, задля уникнення непотрібних чуток. Були, звісно, й інші причини, проте все це зараз не мало значення, бо я продовжувала незмінно думати про те, що ВІН сьогодні може бути там. Спостерігатиме за мною, дихатиме одним повітрям, їстиме одну їжу…

Мій невдалий убивця. Хоча, можливо, я вкотре себе накручую.

До замку, дотримуючись правил пристойності, діставались власним транспортом. Забрало це не надто багато часу, всього якихось пів години, і ще хвилин п’ять простояли у черзі на під’їзді до другого парадного входу, котрий вів прямісінько до святкової зали.

Я страшенно хвилювалась, проте вартувало ступити на червону доріжку під приціл фотофіксаторів столичної преси, як мною заволодів звичний холодний спокій. Таки не всі звички зі старого життя вдалось із себе вивести. Хай там як, а брудом себе облити я сьогодні не дам. Не тоді, коли на мені унікальна сукня вартістю, як весь наш маєток. Батько, до слова, жодного незадоволення з цього приводу не виказав, пояснивши це тим, що два роки глибокої економії внесли певні позитивні зміни до мого власного рахунку у столичному банку. Підозрюю, вже завтра настільки ж позитивні зміни, тільки моїм коштом, пізнає батьківський гаманець, що добряче схуд учора ввечері. Та зараз не час про це думати. Мередіт Хезенвік знову вривається у світ моди, слави та популярності.

На позування для папараці пішло багато часу. Я відверто насолоджувалась захоплено-заздрісними поглядами, прикутими до моєї скромної персони, і не лінувалась всіляко демонструвати своє бездоганне вбрання. До слова, леді Вітторі вкотре довела, що гідна звання кращої із кращих і, майже не змінюючи фасону сукні, підлаштувала її під мене. Тепер тонкий матовий шар чорної тканини повністю покривав грудну клітину, фіксуючись на шиї ланцюжком із чорних діамантів. І вже поверх цієї витонченої краси лежали золоті крила, що так мене вразили. Компенсувати таку сувору стриманість дизайнерка вирішила шляхом створення глибокого вирізу на спині, що став не аби яким проявом зухвалості навіть у світі моди, де кордони дозволеності в принципі розмиті. Проте цим жінка не обмежилась і додала ще одну «перчинку» – розріз на спідниці аж до середини стегна, котрий проявлявся лише під час руху. Сказати, що ми з мамою були шоковані – нічого не сказати. Татові вирішили заздалегідь моє вбрання не показувати, аби не слухати гнівних коментарів. І правильно вчинили, бо зобачивши мене годину тому на порозі будинку, лорд Брайян Хезенвік ледь не відмовився їхати на бал. Спільними зусиллями його вдалось відмовити, і ось ми на порозі, без сумнівів, грандіозного вечора.

Біля входу до зали, де відбувалось головне святкове дійство, нас перепинив швейцар, ввічливо попросивши натягнути маски. Як виявилось, в останній момент імператор, на прохання своєї молодшої доньки, вирішив зі звичайного балу зробити бал-маскарад і наказав усім гостям роздавати подібні аксесуари. Я проти не була, щобільше, ажурна тканина чудово підходила моєму образу. Батьки теж ніяким чином на це не відреагували, адже жодного дискомфорту поставлена умова у нас не викликала.

Входили до приміщення ми під добре поставлений голос швейцара:

- Лорд Брайян Хезенвік із дружиною Елізабет і донькою Мередіт! – прозвучало піднесено-урочисто.

Не забуваючи посміхатися і міцно тримаючись за лікоть батька, я чинно зійшла по сходах. У приміщенні на момент нашої появи запанувала майже цілковита тиша. Загальна увага, звісно ж, спрямувалася на тих, хто загадково зник на довгих три роки. Відчувати себе об’єктом неприхованої цікавості було так собі задоволення, однак цей неприємний етап обіцяв не затягуватись.

- Брайяне, як давно ми не бачились? Куди ти зник, друже? – першим до нас підійшов дядько Макс, точніше лорд Максимус Фрост – найкращий батьків друг. Навіть від нього ми розсудили за правильне приховати гірку правду того трагічного випадку з моїм викраденням.

Батько разом із декількома вірними шукачами певний час розслідував цю справу, але все ускладнювалось тим, що злочинець володів чорною магією, до того ж використовував закляття вищого рівня, що зберігались у таємному замковому архіві, куди вхід мав лише сам імператор та декілька довірених осіб. І якби новина про те, що в оточенні імператора є зрадник, вийшла за межі вузького кола людей, наслідки були б, напевно, жахливі, ба більше налякали б вовка в овечій шкурі та змусили б його засісти на дно.

Так чи так, а розслідування однаково зайшло у глухий кут. Без жодних зачіпок і свідків (я мало що знаю і пам’ятаю з того дня) воно просто застрягло на місті, а згодом потрапило під артикул «заморожено».

- За нагоди обов’язково все розкажу, – пообіцяв батько, потиснувши руку чоловікові.

Вони перекинулись іще кількома фразами, після чого відлучились кудись у справах. Мама довго компанію мені теж не складала: хвилин через п’ять до неї підійшла леді Манніль – жінка міністра освіти. Близькими подругами вони ніколи не були, втім обоє займались благодійністю, про яку леді Хезенвік довелось на певний час, зі зрозумілих для нашої сім’ї причин, забути. Та зараз випала гарна нагода знову зануритись у світ доброчинності, якою мама, звісно, не знехтувала. Тем для обговорення жінкам сповна вистачало, проте навколишній гамір, танці та музика розмові не сприяли, саме тому вони вирішили усамітнитись на широкій терасі, обставленій зручними диванами та кріслами для відпочинку.