Розділ 1. Частина 1. "ПОВЕРНЕННЯ"

(Три місяці потому)

- Доню, ти впевнена, що готова повернутись? – занепокоєно поглянула на мене мати.

Це питання лунало втретє за останні шість годин, що ми провели в дорозі.

- Так, – відказала зі стриманою посмішкою і відвела погляд до вікна.

Якби я справді була готова, напевно, не обрала б шестигодинні нестерпні муки поїздки в екіпажі сільськими та приміськими дорогами нашої імперії. Портали ніхто не скасував, однак, має бажання знову жити у столиці програло б бажанню черепахи існувати в пустелі. Старе життя нагадувало про себе лише жахливими подіями трирічної давності, які досі переслідували мене у снах і змушували боятися ночі більше, ніж будь-чого в цьому жорстокому, давно втраченому світі.

І хоч серце продовжувало нажахано завмирати від думки, що от-от я зустрінусь із привидами минулого, голова розуміла, що годі вже мучити батьків своїм посттравматичним розладом. Вони заради мене відмовились від звичного сценарію життя, покинули посади при дворі Його Величності, припинили спілкування з найближчими друзями та, щонайгірше, залишили улюблену домівку – родове помешкання роду Хезенвік, де зустріли всі найкращі та найважчі моменти свого довгого сумісного життя.

- Я розмовляв учора з імператором. Геральд радий, що ми повертаємось до столиці, і запрошує нас на бал в честь осіннього рівнодення, – поділився думками, хоча, швидше, планами на найближчий час батько.

В його очах я читала погано приховану надію. Надію на те, що я дозволю повернутись нам до попереднього життя. І я не стала розчаровувати найдорожчих серцю людей:

- З радістю відвідаю його. Завтра неодмінно завітаємо до магазинчика леді Вітторі: вона чудово знає мої смаки, – я щиро намагалась зобразити непідробне щастя. І, судячи з усмішок на устах батьків, у мене таки вийшло їх переконати.

Якщо так подумати, я навіть їм вдячна. Провести все життя за ширмою страху та поза реальним світом – так собі перспектива. Без сторонньої допомоги, я б так і продовжила жити життям сільської неприступної панночки, добровільно замкненої у чотирьох стінах за сімома замками. Колишня я б не повірила собі теперішній. Подумати тільки! Пройшло всього три роки, а я зі столичної зірки перетворилась у пересічну сіру людинку. Слава, друзі, розваги, академія, вечірки, звані вечори та ночі мод – все в один момент стало для мене почорнілим фоном життя. Змінились цінності та пріоритети, погляди на життя та мрії. Мабуть, це називається різким дорослішанням, цінною котрому став замах на моє життя.

- Про що задумалась, сонечко? – стривожилась мати, мабуть, зобачивши, як мене пересмикнуло.

- Та так, ні про що особливе. З вікна трохи дує, я зачиню з вашого дозволу?

Далі їхали у повному мовчанні. Хвилин за двадцять уже були на місці. В затори жодного разу не потрапляли, бо їхали об’їзними шляхами, та й маєток наш знаходився не в центрі міста, як у багатьох знатних родів, а на околицях, у заможному районі під назвою Веленс-Рой. Будинків тут було багато, проте спокій ніколи не полишав це місце, та й злочинність майже ніяк не проявлялась, завдяки спеціально створеному місцевими жителями патрулю.

У теплу вечірню пору, як от сьогодні, тут завжди людно. Закохані люблять прогулюватись між високих маєтків вимощеною бруківкою дорогою, молоді мами або гувернантки граються з дітьми в парку, молодь збирається практикуватись у магії на спеціально відведених для цього майданчиках. Через відсутність громадського транспорту та різних публічних місць і установ, тут завжди не тільки тихо, а й чисто. За останні декілька років цей район аж ніяк не змінився. Як же я за ним сумувала!

Слуги за нашої відсутності продовжували доглядати за будинком, тому повернулись ми в охайне, затишне помешкання, де приємно пахло шоколадом (схоже, хтось приготував мої улюблені шоколадні мафіни) і м’ятою (від ароматного чаю я би зараз теж не відмовилась). Пані Ольга – наша економка, – зобачивши мене, геть утратила контроль і залилась сльозами, взявшись обіймати.

- Як же ти схудла! А з волоссям що? Де подівся той шалений блиск в очах? – так, тітка мала схильність до перебільшень.

Вона завжди була занадто емоційною та до всього прискіпливою. Як на мене, в моїй зовнішності нічогісінько не змінилося, хіба нігті запустила та й «бурундукових щічок» позбулась. Вилиці мені дуже навіть пасують, гадаю.

- Елізабет, Брайяне! Ми так сумували за вами! – увага пані Ольги, на щастя, перемкнулась на моїх батьків.

Серед «своїх» ми давно домовились опускати титули та спілкуватися «на рівних». Батьки мої належать до тих аристократів, хто не кричить усім і кожному про свій високий статус, ба більше не задирає через це носа. Мене виховували за тими ж принципами, тому до слуг я завжди ставилася з виключною повагою, і не вважаю це чимось меншовартісним чи принизливим стосовно себе.

- Дівчинко, ти геть виросла за ці три роки, – щирою, зморшкуватою посмішкою мене нагородив наш садівник – пан Ольжич.

Він заміняв мені дідуся. Велика людина з гарячим серцем – єдина на всі сто відсотків вдала характеристика цього чоловіка. Скільки ми ночей провели в полі, розглядаючи зорі! А скільки казок він мені розповів – і за день не злічити! Майже всі мої дитячі іграшки – робота його золотих рук. Шкода, що час бере своє, і пан Ольжич вже давно не той веселун, яким був раніше. Хоча шалений блиск, як висловилась пані Ольга, в очах цього добродія й дотепер не згас і, сподіваюсь, ще довго горітиме бешкетними вогниками.

- І я за вами сумувала, – з насолодою обійняла чоловіка, чиїх скронь давно торкнулась сивина, що, однак, не пішла далі.

Довго на вітання мене не вистачило. Пославшись на втому, я поспішила до своєї кімнати, де з моменту мого від’їзду нічого не змінилось. Усе ті ж ніжно-блакитні штори колихав легкий протяг, що проникав у кімнату через прочинене вікно. Обережно застелене м’яким покривалом ручної роботи ліжко пахло свіжістю, виглядало недоторканим і манило впасти в його обійми. Одяг рівними рядами висів у шафі – чистий, випрасований, свіжий. Книги на полицях не покрились пилом, як і настінне дзеркало у весь ріст.