Пролог

Точить камінь вода грізно,
Не ходи по лісу пізно,
Не вилазь вночі на скелю,
Бо вода стане землею.
Наста ночі не боялась,
І на скелю ту здійнялась,
Залишила душа тіло
І у воду полетіла…
Наста виплакала очі,
Лісом носиться щоночі,
Кличе подружок до скелі,
Щоб і їх піймали хвилі.
Не ходіть туди, дівчата:
Залоскочуть потерчата.
І хоробрість не врятує,
Наста хвилям вас згодує…

Дитячі голоси чистим унісоном розливались вулицями приміського столичного поселення Беренгмір. Малеча наспівувала стару, всім відому пісню, що нині стала не просто частиною моторошної легенди, а й перетворилась у популярну забаву, яка з точністю повторювала події трагедії десятирічної давності. Трагедії, що й досі несла в собі нерозгадану загадку смерті молодшої доньки Дому Аскетарів…

- Що в нас тут? – пузатий дядько просунувся між двох похмурих вартових, котрі стримували натовп зацікавлених цивільних, і неспішно попрямував до місця злочину.

- Ще одна жертва, пане, – до нього підскочив молодий офіцер, одягнений у дощовик поверх робочої темно-синьої форми. Керівнику він простягнув новеньку чорну парасолю, а сам продовжив плестись поруч, ненавмисне підставляючи обличчя прохолодним осіннім каплям.

- Це й так зрозуміло. Що про неї відомо? – дещо роздратовано глянув на хлопця детектив. Не так він волів провести початок понеділка.

- Тіло вранці винесли на берег хвилі. Вночі був шторм, море по-справжньому лютувало, тому з’ясувати, звідки його принесло, буде дещо проблематично. Жертву звали Люсі Колінз, дев’ятнадцять років, належала до раси людей. Реєстраційний артефакт показує, що тиждень тому її подали у розшук під грифом «зникла безвісти». Смерть, ясна річ, не природна…

- Інакше мене б тут не було, – з гіркою іронією вставив свої п’ять срібняків детектив.

- На тілі присутні сліди боротьби, – продовжив чітко звітувати вартовий, - синці, свіжі порізи, відкриті черепні травми, зокрема, відсутність мозку.

На цих словах начальник спіткнувся й зупинив ходу, з недовірою та сумнівом глянувши у сторону підлеглого, що й оком не зморгнув, лиш витягнувся, мов струна.

- Казна-що тут коїться, – сплюнув невдоволено детектив і ще швидше припустив до місця злочину, насправді жадаючи в цей момент опинитись якнайдалі від цього проклятого берегу.

Тіло, сховане під куполом «зберігання», було викривлене у неприродній позі. Шкіра потерпілої кольором нагадувала грозове небо, на обличчі застиг вираз справжнього звіриного жаху та болю, проте найжахливішим видовиськом виявилась повна відсутність тім’яної кістки та, як вже згадувалось раніше, мозку.

- Здуріти можна, – дорослий чоловік, що за своє життя встиг побачити чимало жахіть, ледве стримував блювотний рефлекс.

Він старанно відводив погляд і подумки сподівався, що встигне ще відмовитись від цього розслідування. Незабаром пенсія, можливо, зроблять бодай якийсь попуск. Проте надії ці були зовсім примарними: керівництво чітко дало зрозуміти, що працює над створенням секретного підрозділу із розслідувань надважких випадків, де воліє бачити пана Остіна Люттера на посаді заступника голови відділення. І дурному зрозуміло, що саме ця справа стане нагальною, в іншому випадку Остіна тут би зараз не було. Щобільше, це вже п’ята дивна смерть у передмісті за останні п’ять місяців. Схоже, про таку жадану пенсію пану Люттеру зараз залишається тільки мріяти.

- Хто знайшов тіло? – звернувся він до хлопчини, що стояв дещо позаду.

Не отримавши відповіді, здивовано і разом з тим незадоволено розвернувся. Вартовий, зелений, мов огірок, здавалось, ледве стояв на ногах.

- А щоб тебе! Іди звідси. Займись ліпше допитом свідків. А ще краще – запроси їх до столичного Бюро кримінальних розслідувань. На дев’яту… ні, краще на десяту годину ранку.

Нерозбірливо щось крякнувши, хлопчина поспіхом покинув місце злочину. Проте досить вчасно тут з’явився інший важливий кадр.

- Джареде, друже! – детектив, приємно здивований, потиснув руку старому приятелеві. - Думав, ти давно покинув цю делікатну справу.

- Та я б із радістю. Але ж ти знаєш Колет, їй важко в чомусь відмовити, – з доброю насмішкою у відповідь потиснув другу руку той.

- Що відомо про постраждалу? – відразу перейшов до робочих аспектів пан Люттер.

- Я ще не проводив розтину, тому сказати можу не багато. Тіло, як ми бачимо, встигло затвердіти, шкіра набула пурпурно-сірого відтінку, що вже говорить нам про початок ранніх стадій розкладання. З цього робимо висновок: смерть наступила приблизно шість-сім годин тому. На трупові загалом присутні два великі тілесні пошкодження: власне напіввідсутня черепна коробка та відкрита рвана рана на спині. Остання, швидше за все, з’явилась внаслідок зіткнення тіла із великим гострим предметом, гадаю, каменем, що спричинило масштабну кровотечу і, як наслідок, майже, повне знекровлення. Це дає нам підстави гадати, що вбиту скинули у море незадовго після її смерті. Припускаю, більша частина поверхневих і внутрішніх пошкоджень спричинені саме бурею. Роботи тут вистачить на декілька днів точно.

- Важкий випадок, – із прикрістю зітхнув детектив і, зіщулившись, вдивився у горизонт. - Якщо тіло пробуло у воді так довго, отже скинули його точно не поблизу Беренгміру. Берег тут піщаний, середня глибина моря – тисяча двісті метрів: дістатись підводних каменів, якщо такі є, воно аж ніяк не могло.

- Саме так, – підтримав його думку судмедексперт, - зважаючи на швидкість вітру, а у шторм вона сягає, часом, до шістнадцяти метрів за секунду, якщо не більше, мушу зробити невтішний висновок, що кілометрів зо п’ять тіло проплило. Ймовірно навіть більше.

- У море впадає всього дві річки, так? Доведеться і там уздовж берегів побродити. Людей знадобиться багато, – пан Остін утомлено потер перенісся.

- Співчуваю, друже, – поплескав приятеля по плечах Джаред, помахом руки дозволивши помічникам, що саме до нього підбігли, забрати капсулу з тілом.