Глава 4

На цвинтарі, від осінніх добових дощів, земля розкисла і перетворилася на глиняно-болотисту масу. Йти було важко, ноги постійно вгрузали в багнюку, ковзалися, і тому ми прикладали неабияких зусиль, щоб утримувати рівновагу та пробиратися далі. Ромич із мамою одягнули на ноги целофанові кульки, я – бахіли, що купив в аптеці. Йшли мовчки, немов в лабіринті, оминаючи низенькі огорожі – домівки тих, хто назавжди розпрощався із земним життям.

Вчора я отримав від Майї Адольфівни книгу Валентина Плюща, «Таємні зізнання». Вже з першої сторінки я зрозумів: письменник неодмінно прийде на похорони до Григорія. Інакше і бути не може. І саме там я з ним і поспілкуюся.

Тоді я зайшов до Ромича, щоб запитати у Ганни Михайлівни, його мами, чи не знає вона на якому цвинтарі, коли і о котрій годині ховатимуть Григорія. Мені пощастило. Вона вже про все довідалася, і сама збиралася йти на похорони. Виявляється, об’явилися якісь родичі, які і взяли всі клопоти на себе. Я напросився піти з Ганною Михайлівною, а заодно «напросив» і Ромича піти з нами.

Ховали Григорія як самогубця – не відспівували. Труна була зачиненою, можливо із-за дрібного дощу, а можливо - через шрам на шиї. Швидко прийшли копачі, і без зайвих слів опустили труну в яму та прийнялися засипати її важкою мокрою землею.

Всі присутні стояли похмурими, але ніхто не плакав. Я, Ромич і його мама, напарник Григорія - Володимирович, який, здається, був здивований моєю присутністю, і весь час недовірливо косився на мене; поруч з Володимировичем переминався з ноги на ногу, напевно, начальник – «бізнесмен» Сидоренко. Третього чоловіка я не знав. Він стояв осторонь. Погляд його був розгубленим, а коли копачі вже майже закидали яму, очі стали червоними, і з них потекли сльози, змішуючись з краплинами дощу. Коли все скінчилося, я сказав Ганні Михайлівні та Ромичу щоб не чекали на мене. Сам направився до незнайомця, хоча майже на сто відсотків був упевненим, що це ніхто інший як Валентин Плющ.

- Це вам, - промовив я, трохи ніяковіючи, - щоденник Григорія.

Письменник взяв зошит, і щоб його не намочило дощем, швидко відкрив свій рюкзак, який ще секунду назад висів за спиною, і поклав його в середину.

- Дякую, - голос його тремтів. - Ви знали Гришку?

- Трохи. Він не любив, коли його називали Гришкою. І можливо – це жорстоко давати вам читати те, що написано в щоденнику. Але, думаю, так буде… - я досить довго не міг підібрати вірне слово.

- Правильно, - закінчив за мене Валентин.

- Правильно, - погодився я.

- В якійсь мірі ви мене врятували, - із щирою вдячністю сказав письменник, - тепер я знатиму, що відбувалося в його душі.

- Вам буде боляче це читати.

- Можливо. Але так стану ближчим до нього. Навіть після його смерті. Ви мене розумієте?

Я кивнув.

- В загалі, я знав, що він веде щоденник. Так легше боротися з душевним болем. Він забув, але то я колись порадив йому. І цей зошит, ніби маленький, один-єдиний бракуючий цвяшок в моєму кораблі. Але без нього всі дошки неодмінно розхиталися б, і корабель би пішов на дно.

Говорив Валентин Плющ як справжній письменник. Та це не була театральна постановка. Всі слова йшли від серця. Я це відчував.

Потім ми пішли в кафе, де могли спокійно поговорити. Розмова була довгою, але час пролетів непомітно. Зараз я ні про що не шкодую. Добре, що дана історія ввійшла в моє життя.

На першій сторінці книги «Таємні зізнання» надрукований невеличкий напис-присвячення - «Моєму сину. Гришко, я тебе люблю». Саме так – Гришка – завжди називав Валентин Плющ єдиного сина.

Одного разу, їдучи на машині зі своєю нареченою, Григорій попав в аварію. Їх «шевроле» влетів у вантажівку. В наслідок – ампутація, по коліно, правої ноги та сильна травма голови, від якої довгий час він не міг прийти до свідомості. Коли Григорій вийшов з коми, то довідався, що наречена загинула. Ця новина розтрощила його душу, і вже наступного дня він впав у дивний стан – нікого не впізнавав, забув хто він і звідки, нікого не хотів бачити.

Григорія помістили в психіатричну лікарню. Прогресу на протязі довгого часу не було майже ніякого. Валентин приходив щодня і бачив як його Гришка мало-помалу угасає. Дружина письменника померла, коли Григорій був ще дитиною, і тому йому самотужки доводилося справлятися з горем.

Так далі тривати не могло. Валентин Плющ вирішує забрати сина додому. Григорій не був буйним, навпаки байдужим до всього, тому загрозою для людей не являвся, і лікарі відпустили його під батькову відповідальність. Плющ пише книгу, основою якої є спогади про дитинство, юність, доросле життя сина, до моменту аварії. Кожного дня він читає щойно створені сторінки «Таємних зізнань» своєму Гришці.

І чудо - Григорій потрохи приходить до тями. Він згадує події, про які читає йому батько. Але в його голову міцно вбиваються думки про те, що він всього лиш персонаж книги. Мабуть, скалічена свідомість не хотіла признавати, того, що все що відбувалося з ним, сталося насправді. Одного разу Валентин зняв з підвіконня свого Гришку, який хотів стрибнути вниз. Наступного дня син втік з дому і більше не повертався.