Глава 2

Я вирішив трохи почитати щоденник Григорія, який мені люб’язно надав Ромич «для ознайомлення». Трохи моторошно було забирати його до себе додому, і тим паче читати перед сном. Та, якщо розібратися, коли ж іще це робити, як не вночі. І от зручно вмостившись у ліжку, обпершись спиною об подушку, я почав гортати сторінки зошита. Хотів продовжити з того місця, на якому спинився у Ромича вдома, але все ж таки вирішив читати з самого початку.

Зупинило мене якесь клацання. Не дуже гучне, але й таке, що із уваги не випустиш. Я підвівся і вийшов із своєї кімнати. У батьків темно – сплять. Втомилися після робочого дня. На кухні горіло світло, і саме звідти долинали звуки. Ми завжди залишаємо двері на кухню відчиненими на ніч. Холодильник працює тихо, отже ніякої потреби їх закривати немає. Зараз же двері були зачиненими, що трохи мене здивувало.

За обіднім столом сидів він. Плющ. Друкував щось на своєму ноутбуці. От що то було за клацання.

Він не звернув на мене і найменшої уваги, але безперечно помітив що я зайшов. Хоч як би не намагався це приховати за маскою заклопотаності. Я так розгубився, що навіть не роздивився його обличчя. В одну мить опинився у нього за спиною. Відкрив шухляду, де лежали столові прибори, і дістав звідти ножа.

- Ти хочеш мені станцювати? – здивовано запитав Плющ.

«Що він меле?» - промайнула у мене думка. А вже наступної секунди, я міцно зціпив зуби, так, щоб не випав ніж, який я закусив проти своєї волі.

- Та-тара-тара-тара-та! Та-тара-тара-тара-та! – почав наспівувати письменник, а я видавав якісь рухи, щось на зразок лезгінки. Намагався я тупотіти якомога гучніше, подумки благаючи, батьків прокинутися, зайти на кухню і зупинити весь цей кошмар.

- Та-тара-тара-тара-та! Та-тара-тара-тара-та! – невблаганно продовжував Плющ, при цьому не припиняючи друкувати. Неважко було здогадатися, що мій танець відображається зараз на «вордовській» сторінці.

Я дивився на його спину, чув холодний, немов залізне лязгання, голос, і вмирав від жаху.

Потім прокинувся. Щоденник лежав на грудях. Прилип до тіла, немов якийсь енергетичний магніт, що витягував із мене життєву енергію. Я з люттю вхопив його та жбурнув у стіну. Можливо, сон цей - просто збіг, витвір хворої уяви. А можливо - попередження. Не лізь, хлопче, не в свої справи. Краще не лізь…

Уривок із щоденника.

«Я тріумфував! Я все відчував! Та так, що майже фізично бачив розгублене обличчя покидька, чув його стурбовані думки. Я насолоджувався сумішшю недоуміння та страху в душі Плюща.

Він планував прочитати те, що почав писати ще вранці. А до восьмої години ранку, перед тим як зайнятися хатніми справами, Плющ встиг створити епізод з плеєром, де я за допомогою пісні ніби повертаюся у щасливе дитинство.

Але що це?! Покидьок не впізнав свій текст!

"Григорій швидко підвівся і нервово висмикнув шнур радіоприймача з розетки.

- Ненавиджу цю пісню, - прошипів він.

В зошиті, де завжди записував на який час йому потрібно полагодити те чи інше взуття, він почав олівцем шкрябати листа.

"Шановний, покидьку! Пише вам Григорій. Не Гришка, а Григорій! І так слухай мене сюди! Я до тебе доберуся, і за те, що зробив мене калікою, отримаєш сповна! Попробуй мені тільки іще щось таке вчудити, голим на підвіконня виставити, або знову це скигління по радіо поставити - буде тобі смерть через марапупу! Зрозумів? Не рипайся, напиши краще мені якусь діваху. Бо в мене вже чухається, сам знаєш де. Тоді я обіцяю - приб'ю тебе швидко і майже безболісно. Не скучай, я скоро прийду.

Твій Григорій"».

Після того як я почав читати щоденник самогубця, мене буквально розпирало від цікавості, чи існує (або колись існував) такий собі письменник Валентин Плющ. Гугл ніяк не допоміг. Тоді з’явилася думка, що він може бути місцевим письменником, не відомим широкому загалу. І я вирішив звернутися до бібліотекарки Педуніверу, де власне і навчаюся.

Майя Адольфівна, крім того, що видавала книги, за сумісництвом завідувала гуртком «Культури рідного краю». Там вивчали декоративно-прикладне мистецтво місцевих умільців, а ще творчість поетів та прозаїків Кривого Рогу. Щочетверга, після лекцій, влаштовувалися читання, де звучали роботи не лише відомих майстрів пера нашого міста, а й потуги університетських починаючих письменників. Звідки я все це знаю? Просто хтось сказав Майї Адольфівні (хто б це міг бути? друзяка Ромич!), що я написав декілька оповідань. Так сказати, спалив мене з потрохами. Після цього, щоразу, коли ми пересікалися з бібліотекаркою на території універу, я постійно вислуховував, що мушу обов’язково прийти на читання і познайомити всіх зі своєю творчістю.

Сьогодні мені прийшлося самому лізти в лапи тигру. Бо хто ж може краще неї відповісти на моє запитання? Не дивлячись на погрозливе по батькове, Майя Адольфівна мала досить невинну зовнішність. Дуже інтелігентного виду жіночка років п’ятдесяти; напевно, принципово сиве волосся, коротка зачіска, окуляри, маленький зріст, тихий та плавний голос – чудовий представник типу людей, які визивають у мене панічний жах.