Глава 2

Мені тато завжди казав: "Доню, щоб не сталося знай, завжди наступає новий день". 

Ось він і наступив. Я відчувала, як в мої закриті очі пробираються промені світла. Вони нібито просили відкрити їх і побачити красу нового дня. Я почала потроху піднімати повіки. Але, вони були такими важкими, що очі відкрити я з першого разу не змогла. А коли відкрила, то побачила, що знаходжусь у якій невідомій мені кімнаті. Вона була такою великою, що в моя кімната в дитбудинку була б лише однією дванадцятою площи цієї кімнати. Как би назвала її Марія Степанівна, директор дитбудинку, - Хороми. Стіни в кімнаті були світло-жовті. Перед ліжком стояв столик на якому була косметика. Ліжко, на якому я лежала, було дуже-дуже м'яким,а про подушки я взагалі мовчу. В цій кімнаті з'єдналися і розкіш, і простота. Найбільше мені подобалися величезні вікна. Я так хотіла в них зазирнути... О, ідея. Так, потрібно встати. Це було дуже важко. Мої ноги боліли, і все тіло було немовби налите свинцем. Проходячи шлях до вікон, я, щоб відволіктись від болю роздивлялася підлогу, а потім двері, які знаходилися біля вікон. І ось, ось мета досягнута. Я біля цих велетенських вікон. Я помітила, що усміхнуоась... Це було вперше за цей місяць. Несподівано двері відчинилися. І я від цього втратила координацію і почала падати. Але не впала. На талії відчула чиїсь теплі руки. І цей адеколон, який так прмємно лоскотав ніс...

- Скільки мені тебе ще ловити?, - пролунав чоловічий голос наді мной. 

Я відкрила очі. На відстані декількох сантиметрів від мене, я побачила хлопця, того самого хлопця, який був у магазині. Він був дуже симпатичним. Його виразні смарагдові очі немовби заглядали в сердце. А його вуста, які склалися в усмішці, так і просили дотронутись. Я не знаю скільки прошло часу. Мені здавалося ця мить тривала вічність. Він мене поситавив на ноги, але я знову не с трималася на ногах і притулилася до нього, щоб знову не впасти. Він, тримаючи мене за талію, довів да ліжка. Я лягла, а він мене вкрив ковдрою. Потім він поклав долоню мені на чоло. 

-В тебе жар, - схвильованим голосом сказав він. 

Він рукою провів по своєву русому волоссі,яке виблискувало на грайливих променях сонечка. 

-Я зараз викличу лікаря, тільки не хвилюйся, я поруч,-сказав хлопець і покинув кімнату. 

Ви напевно зараз думаєте - Тебе не хвилює, що ти в домі хлопця, якого бачила один раз в житті? 

Відповідь : Ні. 

Йому я довіряла більше ніж самій собі. 

Далі буде...