Глава 10 "Стисло про четвер і п'ятницю"

                                                                         Частина 1
На годиннику була сьома ранку, ми з Ешлі снідали на кухні.

-Як учора пройшла зустріч одногрупників?

-Якщо чесно так собі.

-А що сталося?

-Там просто був мій одногрупник, якого я на дух не переношу. - та що вже там, я його просто ненавиджу.

-Зрозуміло. До речі, мені вчора дзвонила Еліс, казала, що персні знову зникли.

-Мені вона теж вчора дзвонила, я ще забула їй передзвонити. 

-І що ти думаєш щодо перснів?

-Впевнена вони незабаром знайдуться. Напевно, я віднесла їх в архів і забула там. - знаю відмазка дурна, але в той момент мені нічого іншого на думку не спало.

-Може бути й так. 

-Знаєш, що мені не дає спокою, так це те, що Лінсванду вдалося втекти, і тепер він знову почне проводити ці свої збори. У мене кров у жилах холоне від однієї думки про те, що ці фанатики роблять, проводячи жертвопринесення.

-Та якщо чесно мені досі не віриться, що люди в 21 столітті таке творять. Хоча я це бачила на власні очі.

Ми з Ешлі ще трохи поговорили про цю секту і загалом про справу, а потім закінчили свої збори і вирушили на роботу. Наш з Ешлі робочий день четверга пройшов приблизно так: моя сестра нескінченно пропонувала версії про те, куди міг попрямувати Лінсванд після втечі і як нам його знайти, у перервах між роботою з документами. Я ж увесь день займалася експертизами, і, звісно, не забула сказати всім, що персні знайшлися. Пояснюючи це тим, що забула їх в архіві. На секунду мені здалося, що він віддав мені персні зовсім не з доброти душевної, а щоб підставити мене. Адже персні вдруге таємниче зникають із сейфа, пароль від якого знаю тільки я, і наступного дня після їхнього зникнення я приношу їх назад. І все-таки він мерзотник, чортів мерзотник. І як тільки я могла колись прийняти його за нормальну людину. Як тільки я могла взагалі вляпатися у всю цю історію, як же я могла. Все ж він мав рацію, коли сказав, що мені терпіти його до останнього подиху, або його, або мого. Цікаво за які такі гріхи я змушена розплачуватися? Розплата, не інакше, по-іншому це просто не назвеш. Гаразд, потрібно перестати думати про нього, а інакше я просто з глузду з'їду. Після робочого дня втомлені ми з сестрою повернулися додому і сіли вечеряти.

-Потрібно буде з'їздити в будівельний.

-З'їздимо. А то наша квартира і до цього була так собі, а після потопу взагалі жах. Подивишся на всі боки й повіситися хочеться.

-Повністю з тобою згодна. О здається мені дзвонять. -сказала я і взяла телефон у руки.

І знову незнайомий номер. Ну от що йому знову потрібно? Я вийшла в коридор і відповіла на дзвінок.

-Алло. 

У відповідь лише тиша, а потім:

-Якщо вам дороге життя, залиште цю справу. -говорив не він, це був якийсь не знайомий мені голос.

-Мені моє життя загалом не таке вже й дороге, а хто зі мною говорить?

Після сказаних мною слів той, хто мені телефонував, кинув слухавку. Цей голос не належав йому чи Лінсванду, чи іншій знайомій мені людині.

-Дурдом. -говорила я, повертаючись назад на кухню.

-Хто дзвонив?

-А чорт його знає.

-У якому сенсі?

-У тому сенсі що дзвонив якийсь незнайомець. І сказав, як мені здалося, дуже дивну фразу.

-Яку? 

-"Якщо вам дороге життя, залиште цю справу".

-Цікаво. І що ти думаєш?

-Ну я думаю, що цьому є два пояснення. Або в психіатричній лікарні хворим на голову по роздали телефони з сім-картами, і вони розважаються, або це злочинець.

-Якщо це і злочинець, то незрозуміло за якою справою. Ти ж на день працюєш із десятками доказів у різних справах.

-Це так, але мені все ж здається, що я знаю, по якій це справі.

-Персні?

"Персні" - саме таку умовну назву для справи про вбивство Фаббрі та Сальв'єне ми з колегами обрали.

-Саме, з імовірністю 99.9 % це так.

-І що нам тепер робити з цим?

-Побоюватися кілерів.

Почувши це, Ешлі запитально підняла брову.

-Та заспокойся ти, я жартую.

-Класні жарти, головне, щоб вони не стали реальністю. І нас не почали переслідувати.

Ех Ешлі, як же добре, що ти не уявляєш собі, що таке, коли тебе переслідують. Як же все-таки це добре, моя люба сестро.

-Так головне, щоб вони не стали реальністю.

Повечерявши, я пішла в душ, а потім пішла спати, Ешлі ж просиділа ще годину на кухні, роздивляючись якісь документи.

                                                                             Частина 2
-Хто тебе найняв?

У відповідь він мовчав.

-Ну нічого, зараз ми тебе доведемо до відділку, і ти все нам розповіси.

-Ти в мене на такий строк сядеш, що ти навіть уявити собі не можеш.

Затриманий так само мовчав.

-Слухай сюди мовчун, цей день перетвориться для тебе на кошмар, як і всі наступні дні, це я тобі обіцяю.

За хвилин так сорок до цього:

-Ну нарешті, я думала, ти ніколи вже не вийдеш із ванної. -сказала сестра, коли я зайшла на кухню.

-Я була там усього п'ятнадцять хвилин.

-Якісь у нас із тобою різні п'ятнадцять хвилин, у мене вони тривають півгодини, а в тебе п'ятнадцять хвилин.

-Ми з тобою такі різні.

-Дуже.

-Гарна сьогодні погодка.

-Так, ранок п'ятниці, за вікном спека, пташки співають. Так добре.

-Добре, що в нас скоро відпустка.

-Ага, як поїдемо в Ліворно. Відпочинемо від цього всього.

-Але, на жаль, зараз ми вирушимо не в Ліворно, а на роботу.

-Знаєш, що я зараз згадала?

-Що?

-Як ми з тобою в дитинстві мріяли про те, як станемо поліцейськими. Точніше, як я стану інспектором, а ти криміналістом.

-А все чому? Тому що наша мама, приходячи додому, розповідала про те, як вона ловить злочинців.