Глава 9 "День був жахливим, а вечір ще жахливіший"

Звіти, розтини та експертизи ось так минув мій робочий день. Зараз на годиннику 20.30, о 21.00 я маю бути вже в пеклі ой, тобто в ресторані. І ще мені потрібно придумати, що сказати Ешлі, найімовірніше, це буде щось на кшталт "Сьогодні в мене зустріч із моїми одногрупниками з університету". Так саме так я їй і скажу. Наразі я перебуваю вдома разом з Ешлі, мені залишилося тільки переодягнутися, і я можу виходити.

-За тобою хтось заїде чи ти на своїй машині поїдеш? -запитала сестра.

-За мною заїдуть.

Переодягнувшись, я попрощалася з сестрою і вийшла з дому. Напевно, і хвилини не минуло, як його машина під'їхала до під'їзду.

-Доброго вечора. -сказав він, виходячи з машини і відкриваючи для мене двері пасажирського місця спереду. Чортів джентльмен.

-Дуже сумніваюся. - сказала я і, відкривши двері машини, сіла на заднє сидіння.

-Гаразд. -він зачинив передні двері й, обійшовши машину, сів за кермо.

-А ти як завжди в чорній сукні, як на поминки.

-Мне здається, сьогоднішній вечір цілком нагадує поминки, поминки мого спокійного життя. -на мої слова він лише посміхнувся.

-Сподіваюся, ти не ображена на мене через Лінсванда?

-Ні що ти, я не ображена, я просто ненавиджу тебе ще більше, ніж раніше, чортів ти... -я не договорила, бо в мене задзвонив телефон.

-Хто там?

-Еліс.

-Ти ж не станеш їй казати, що...

-Що я їду разом із розшукуваним мафіозі в ресторан? Ну навіть не знаю. -сказала я і взяла слухавку.

-Алло... Та на зустрічі одногрупників... По-моєму, у сейфі... Зачекай хвилиночку, будь ласка, я тобі передзвоню. -я скинула виклик і подивилася на нього.

-А ти мені скажи, що ти посміхаєшся?

-Нічого. -говорив він, намагаючись стримати свою бридку посмішку, сміявся він наді мною, між іншим.

-Ти з глузду з'їхав? У тебе залишилася хоча б крихта совісті. Як ти можеш дозволяти собі...

Тут я недоговорила через те, що нас зупинили патрульні. Просто чудово.

-Добрий вечір, ви перевищили швидкість, покажіть, будь ласка, свої документи.

-Ось тримайте. - сказав він і я побачила, як він передає патрульному свої права із вкладеною в них купюрою.

Відкривши права патрульний моментально їх закрив і сказав, що ми можемо проїжджати. Потрібно було сфотографувати цього товариша, потім би його також моментально вигнали з поліції і не тільки.                                    
-Чортів хабарник.

-Такий який є.

-Так ми не домовилися, де вони?

-Хто вони? -запитав він, хоча прекрасно зрозумів, про що я говорю.

-Твої мізки і персні. Мені зателефонувала Еліс і сказала, що їх немає в тому місці, де вони мають бути.

-А я тут до чого? -скільки можна вдавати з себе ідіота, а як я могла забути, він не вдає, він є ідіотом.

-Ти тут при всьому. Минулого разу персні були вкрадені не без твоєї допомоги. Гадаю, що і цього разу теж.

-Гаразд. -він різко зупинив машину.

-Що гаразд?

Не сказавши жодного слова, він відчинив бардачок і дістав звідти два грипери з перснями.

-Лінсванду потрібні були персні, але гадаю, раз сьогодні така дата, то, мабуть, поверну їх тобі. -він простягнув мені два грипери, і я забрала їх.

-Ти повертаєш ці персні не мені, ти повертаєш їх поліції.

-Ну або так. У даному випадку ти представник поліції.

-Дуже шкода, що ти не повернеш мені те спокійне життя, яке забрав.
 

Він нічого не відповів, наступні 10 хвилин, що ми їхали до ресторану, ми провели в повній тиші. Подумати тільки, сьогодні минуло рівно п'ять років відтоді, як я втратила назавжди спокій, почуття безпеки і надію на те, що все ще зміниться.

-Приїхали. -сказав він і вийшов з машини.
 

Він хотів відчинити мені двері, але я змогла зробити це швидше за нього.

-Що ти до цих дверей причепився, чи, по-твоєму, у мене рук немає?

-Просто я джентльмен.

-Я б зараз сказала, який ти джентльмен, але прибережу цю промову для іншого разу, коли ти знову почнеш тріпати мені нерви.

-Даремно, я б послухав.

Ми зайшли до ресторану і сіли за той самий столик, що й п'ять років тому. Щороку ось уже п'ять років поспіль я проживаю цей день знову і знову, тільки кінцівки щоразу різні. Щороку ось уже п'ять років поспіль цього дня я проводжу вечір із людиною, яку ненавиджу найбільше на світі. Людиною, яка стала моїм прокляттям, моїм найстрашнішим жахом і моїм власним убивцею. Він вбиває мене знову і знову, з'являючись у моєму житті, розмовляючи зі мною і навіть дивлячись на мене. Один його крок ближче, і я відчуваю, як мою шию обтягують петлею, один його погляд, і ніби клинок пронизує серце, один його дотик, і я задихаюся під водою, одне його слово, і я відчуваю, як до моєї скроні приставили пістолет. Закінчуючи кожну сказану фразу, він натискає на курок, опиняючись за кілька сантиметрів від мене, він вибиває табурет з-під моїх ніг, дивлячись на мене, не кліпаючи, він дає мені відчути, як я захлинаюся власною кров'ю, узявши мене за руку, він топить мене, чекає, коли моє тіло опуститься на саме дно. Він це моя смерть, найболючіша і найповільніша смерть.

-Нам, будь ласка, червоне вино і два яловичих стейки, ну і який-небудь гарнір. -замовляв страви він.

-Ваше замовлення скоро принесуть. -сказав офіціант і пішов.

-Кожного разу одне й те саме, у цьому ресторані інші страви взагалі існують?

-Так існують, я якщо чесно не розумію претензії. Ти ж любиш червоне вино і яловичину. Що тобі не подобається? -спокійно говорив він.

-Ти мені не подобаєшся.

-Не розумію чому. -сказав він усміхнувшись.

Усе-таки даремно я не взяла із собою мішечок із якоюсь отрутою. Він би мені зараз дуже знадобився.