Глава 6 "Крадіжка"

-Чорт забирай! -крикнула я, підбігаючи до вікна.       

Коли я подивилася вниз із вікна, втікача видно не було. І жахлива злива на той момент, до речі, вже закінчилася.                                         

-Що у вас тут відбувається? - запитала Ешлі, яка зайшла в номер.

-Сусід, якого ми допитували, зачинив перед нами двері і втік через вікно.

-Чудово. А ім'я ви його знаєте?

-Ім'я то він назвав Джанлуїджі Даніелі, але воно я думаю липове. Він так нервував, коли на запитання відповідав. І ще він збрехав про те, що чув крики, тут у номерах хороша шумоізоляція, криків не було б чутно.

-Потрібно дізнатися в адміністратора, за яким паспортом він оселився в готелі. Але навіть якщо паспорт теж виявиться не справжнім, ми все ж обличчя його запам'ятали, тож у розшук його объявимо.

-Коли адміністратор припинить істерики влаштовувати і хабарі пропонувати, хоча щодо останнього сумніваюся. Коли вона хоча б заспокоїться, дізнаємося в неї про паспорт цього мешканця і загалом про нього інформацію.

-Гаразд. А зараз давайте підемо допитаємо інших сусідів. -пропонувала я

-Ходімо.

Ми вийшли з номера хлопця-втікача і постукали в номер 34. Відкрила дівчина років 20, і вона погодилася дати свідчення. Як з'ясувалося, убита сеньйора Фаббрі не була комунікабельною людиною, на всіх дивилася зверхньо і найважливіше - щоп'ятниці кудись ішла і поверталася дуже пізно. Так само, як і раніше вбитий сеньйор Сальвьоне. Коли ми опитали ще кількох сусідів і дізналися деяку інформацію про вбиту, ми повернулися на місце вбивства і провели там ще хвилин 40. А потім Ешлі пішла на пошуки адміністратора (ми сподівалися, що адміністратор вже заспокоїлася). Повернувшись, Ешлі розповіла нам, що, заселяючись, хлопець показав паспорт на ім'я Джанлуїджі Даніелі, а також повідомила його паспортні дані. По приїзду у відділок проб'ємо його паспорт по базі даних. Але я на 100% впевнена, що паспорт липовий. 

-Роуз у тебе телефон дзвонить. -повідомила мені Еліс, передаючи мені мій телефон, який раніше лежав на тумбочці.

-Хто там ще? -промовила я, взявши в руки свій телефон.

І подивившись на екран телефону, побачила те, чого мені найменше хотілося бачити. Невідомий номер. Я вийшла з номера в коридор і відповіла на дзвінок.

-Алло... Добре. -сказавши останнє, я закінчила дзвінок.

Дзвонив звісно він, мій найголовніший кошмар. Дзвонив і "попросив", щоб я вийшла з готелю. Колегам я нічого не сказала, і спустившись на перший поверх, вийшла на вулицю. Я пройшла крізь натовп репортерів, ніби привид. І завернувши за ріг, я побачила його. Каштанове волосся, карі очі і ця бридка посмішка. От би зараз моргнути, і він зникне, було б добре. Чому ж я вийшла? Та тому що ховатися безглуздо, не вийшла б я зараз, він потім би просто підстеріг мене де не будь. Ніколи він не залишить мене в спокої, ніколи не перестане стежити і ніколи не перестане отруювати мені життя. Я не поспішаючи підійшла до нього.

-Доброго ранку, Розі. - до чого ж мені огидний цей голос.

-Будь ти проклятий. -сказала я, переводячи на нього погляд.

-Не хочеш сходити зі мною кудись сьогодні ввечері? - по-перше, він проігнорував мої слова, а по-друге, це була зовсім не пропозиція.

-Знаєш, я б хотіла, щоб ти сам кудись сходив, у пекло, наприклад.

-Жорстоко. Але все ж таки може подумаєш? -сказав він і грубо взяв мене під лікоть.

-Зараз я думаю тільки про те, як куля, випущена з пістолета в моїй кишені, зробить отвір у твоєму черепі. -говорила я, стискаючи всередині кишені у своїй руці Beretta 92.

-Ти не зможеш. -говорив він, а в його очах танцювали чорти.

-О повір мені я ще як зможу. -посміхнувшись сказала я

-І що навіть сядеш через такого як я?

-Ні, дорогий мій, я не сяду, по-перше, за твоє вбивство мені ще орден дати мають. А по-друге, ти ж мені погрожуєш, а я лише захищаюся. - говорила я неспішно.

-А я погрожував? -запитав він, дивлячись мені в очі.

-А хіба ні? Ось та камера на будинку зняла як ти схопив мене під лікоть. А враховуючи, що тебе ще й розшукує поліція, то... -він усе ж таки відпустив мене і з усмішкою відійшов.

-Я ще повернуся. -говорив він, йдучи.

-У мене відчуття дежавю. Ніби ти це вже говорив. -сказала я йому в слід.

Я пішла назад до готелю. Дорогою мене не полишала думка: "А що, якби він ніколи не з'явився в моєму житті?". Тоді б моє життя було б набагато кращим, набагато радіснішим і... вільнішим. Тоді б мені не довелося міняти номери телефонів, не довелося б так часто міняти замки під приводом "Загубила ключі" хоча я їх, звісно, не губила. Не довелося б жити з вічним почуттям переслідування. Але в реальності на моє велике розчарування все склалося інакше. Я дійшла до входу і зайшла в готель. Журналістів там уже не було, дивно. Вони зазвичай тримаються до кінця, якщо є можливість дізнатися інформацію вони не відступляться. Піднявшись на четвертий поверх, я підійшла до номера 32.

-Роуз, ми тебе вже обшукали. Куди ти пропала? -запитувала сестра, підходячи до мене.

-Мені якось душно стало, я вийшла на вулицю свіжим повітрям подихати.

-Зрозуміло. Ну я думаю, що робити нам тут більше нічого, тож збираємося і їдемо у відділок.

Ми з колегами, зібравши все своє обладнання та інструменти, залишили готель і вирушили прямо на Via Statilia 30 у поліцейську частину. Ми з Ешлі та Еліс поїхали на моїй машині, а Данте з Сільвіо добиралися до відділку на автомобілі Данте. Доїхавши до поліції, я припаркувала машину на службовому паркувальному майданчику, і ми з Еліс і Ешлі поспішили зайти в будівлю. Ми піднялися сходами на 2 поверх і, пройшовши трохи коридором, зайшли в лабораторію (потрібно було залишити там докази). А потім ми пішли в кабінет інспекторів. За 10 хвилин до кабінету увійшли також Данте і Сільвіо.