Глава 4 "Моє прокляття"

-Я лише хотів поговорити з тобою. -говорив він спокійним голосом.

-Нам нема про що говорити. Здається, все, що ми один одному могли сказати, ми вже сказали.

-Розі, послухай...

-Ні, я не хочу тебе чути. Я не хочу тебе бачити, я не хочу навіть знати про твоє існування. Після всього того, що ти... - я не встигла договорити, бо в зал увійшла Джанін.

-Роуз ще мене просили передати тобі... О, ти не одна. Добрий вечір!

-Добрий вечір.

-А ви що працюєте у нас? Раніше вас не бачила.

-Ні, це родич одного із загиблих. І він уже йде. - відповіла я замість нього і, сказавши останню фразу, питально підняла брову.

-Так, мабуть, мені вже час іти.

-Ну тоді до зустрічі. А і Роуз мені потрібно передати тобі документи. -сказавши це Джанін зайшла в кімнату при секційній, де в нас зберігаються документи.

-Зараз я піду. Але пам'ятай Розі про те, що я обов'язково повернуся. -підійшовши до мене, прошепотів він поруч із моїм вухом.

-Коли ж ти вже забудеш про мене?

-Ніколи не забуду. -сказавши це, він вийшов із секційної і неголосно грюкнув дверима.

Ця людина моє прокляття. Прокляття, що не дає мені жити, прокляття, яке поступово вбиває мене. І способу позбутися цього прокляття просто не існує.

-Ось, тримай. -перервала мої роздуми Джанін і простягнула мені папку з документами.

-Дякую, а що це?

-Це звіти з розтинів і зовнішніх оглядів трупів, вбитих тими сектантами людей. Сільвіо просив передати, а я поклала і забула про них, уявляєш. 

-Зрозуміло, ну я зараз із розтином закінчу і ознайомлюся.

-Ага, тоді я піду?

-Так звісно можеш іти.

Джанін вийшла із секційної, а я, не забувши закрити двері на ключ (краще все-таки перестрахуватися, адже він міг повернутися), почала розтин. Розтин тривав години дві. Як я і думала, нічого незвичайного виявлено не було. Ні отрути, ні ще чогось, із внутрішніми органами все гаразд. Закінчивши розтин, я почала переглядати звіти, які мені дала Джанін. І скажу чесно це більше схоже не на звіти, а на сценарій для фільму жахів. Відрубані голови, спалення живцем, вирізання внутрішніх органів із живої людини і багато ще чого гіршого. Читаючи ці звіти, я згадала фразу, яку сказав один із цих сектантів на допиті: "Ми ні в чому не винні, ми виконали волю наших Богів". Вбивати людей до жаху жорстокими способами і не визнавати своєї провини. Ці люди кляті психопати і садисти. Закінчивши вивчення документів і вийшовши із секційної, я попрямувала в кабінет інспекторів.

-Я закінчила з розтином і вивчила звіти, які мені передала Джанін. - говорила я, заходячи в кабінет.

-І що з розтином? -запитала Ешлі.

-Нічого. Внутрішні органи в порядку, жодних проблем зі здоров'ям у нього не було.

-І що зовсім ніяких хвороб?

-Якщо він і був хворий, то тільки на голову.

-У якому сенсі?

-У тому сенсі що цей "преподобний" і фанатики з його секти вбивали своїх жертв такими способами, що кров холоне в жилах. Голови відрубували, спалювали живцем, органи вирізали з людей живих і багато чого іншого, чого я навіть говорити не буду. Якщо хочете, то ось можете почитати. -сказавши останнє речення, я поклала на стіл папку зі звітами по розтинах. 

-Жах якийсь. -зітхаючи сказав Данте.

-Ага, скільки ж психопатів серед нас.

-Так я пропоную продовжити дискусію про психопатів завтра, тому що наш робочий день уже закінчено. -сказала я, подивившись на наручний годинник.

-До речі так, щось ми затрималися. Роуз, треба ще заїхати в зоомагазин купити кішці корм.

-Заїдемо, купимо.

-Ти якась відсторонена. Усе гаразд? -підійшовши до мене, запитала сестра.

Я, звісно, не могла сказати їй про те, що години 3 тому, коли я збиралася починати розтин, до секційної зайшов мій старий, краще б не знайомий. І знову почав отруювати мені життя нагадуванням про своє існування.

-Все нормально, просто важкий день видався.

"Важкий день", утім, такий самий важкий, як і будь-який інший день, коли тебе переслідують. Коли твою психіку випробовують на міцність, і чекають, коли ти здасися. Коли не зможеш більше жити з цим, коли тривожність і паніка візьмуть верх над розумом. І ось уже 5 років як кожен день для мене є важким.

-Доброго вечора вам колеги, до завтра - попрощалася я, відчиняючи двері.

-До завтра. -сказала Ешлі, перш ніж ми почули ті ж самі фрази від колег і вийшли з кабінету.

Ми спустилися на парковку, сіли в машину, поїхали в зоомагазин. Там ми купили якогось котячого корму, здається, він був зі смаком яловичини. А після поїхали додому, прямо на Via Appia Nuova 66.

-Сподіваюся, цей корм їй сподобається, і вона перестане їсти мої квіти. -говорила я поки ми їхали.

-Думаю, Луна ніколи не перестане їсти твої квіти, вони для неї найкращий делікатес.

-Ага делікатес, деякі рослини взагалі-то отруйні. Потім до ветеринара її вести як минулого разу.

-Минулого разу, коли вона погризла квітку, мені особливо запам'яталися крики "Де мій гіацинт?!" і "Луна, ти що, з глузду з'їхала, він же отруйний!". Я вже мовчу про вираз твого обличчя, потрібно було тебе сфотографувати. -сміючись говорила сестра.

-Ні ну ми кішку ледве відкачали, а їй смішно.

Через десь хвилин п'ять я вже припаркувала машину біля будинку, і ми з сестрою зайшли в під'їзд. Піднявшись на третій поверх і пройшовши кілька метрів коридором, ми підійшли до дверей нашої квартири. Відкривши двері ключем, який я 15 хвилин шукала в себе в сумці, ми увійшли до квартири. А біля порогу нас уже чекала раніше згадана любителька моїх квітів чорна кішка Луна.

-Ну що ти нявкаєш, ми не забули купити тобі їжі. -сказала Ешлі, поставивши пакет із кормом на тумбочку.

-Ешлі, можливо, нам варто змінити шпалери, як вважаєш? -запитала я, дивлячись на подряпані кішкою шпалери.

-Особисто мені ці шпалери ніколи не подобалися. Скажу більше, я б не відмовилася поміняти тут половину меблів і взагалі зробити ремонт.