Глава 2

Я стояв там, як цілковитий дурень. Хоча був би тут Костя, він би ляпнув, щось на кшталт: «Чому як?».

Приїхав до закриття магазину, щоб побачити, якусь консультантку. Та і немає ж в ній нічого такого. Намагався переконати себе, коли стояв машиною та пильнував двері.

Нічого ж особливого, тільки ці очиська, що зиркнули на мене. Чорна товста коса, зі вплетеною зеленою стрічкою в тон блузці. Хто ж зараз стрічки у волосся вплітає? А їй пасує, ще ця стрічка спокусливою змією сповзала по її спині, все нижче й нижче. Прокашлявся, бо щось у горлі пересохло, коли згадав, як Ярослава проводила нас до приміряльні.

А я ж не сам був, от треба було Інні потягнути мене саме сюди. Мене ж тепер цей кінчик коси з зеленим бантиком, буде у снах мучити.

Чого ж вона так довго? Он її товарки вже порозходилися та й головна їх пішла. Де ж ти? Невже проґавив?

Хоча я сам не розумів, чого я оце тут. Чого чекаю. Дурень ото і є. Прямо почув у голові цю інтонацію Кості. Він взяв один вихідний, а його шеф вже кудись влип.

А от і вона. Вийшла з магазину у звичайних джинсах та простій футболці. Коса на місці.

Яра помахала комусь в магазині, та повільно пішла. Плечі осунуті, голова в землю дивиться. Я навіть у машині відчув хвилі її втоми.

Обережно завів мотор та поїхав за нею сподіваючись, що вона мене не помітить та нікуди не втрапить.

Дочекався доки вона зайде до свого під’їзду, та аж коли побачив, як спалахнули вікна на третьому поверсі тільки тоді поїхав на квартиру.

А в середині так і крутилися ти бездонні очі такого дивовижного синього кольору, пухкі губи, що спокушали їх поцілувати, та отой кінчик коси зі стрічкою.

Ярославо, Ярославо де ж ти взялася на мою голову.

Прокинулася зранку в чудовому настрої. І з червоними від сорому щоками. От що ж то за сни були. Юрій переслідував мене навіть у ночі, його хижий погляд. А я ж і не проти була. Але то сни, а у реальності такий чоловік не мій рівень. Йому потрібна красива модель чи успішна жінка, струнка, доглянута, а не студентка – консультантка з зайвою вагою.

І взагалі він старше мене років на десять чи п’ятнадцять. А це для мене не допустимо. Тому Яро досить мріяти, час вставати.

Мій чудовий настрій кудись зник, як і сни разом з темрявою. Яскраве сонце натякало та манило на двір. Зараз би до річки й поніжитись на пісочному березі Тільки щоб шкіру обдував освіжуючий вітерець від води.

Телефон настирливо задзвонив викликаючи мене з моїх мрій.

— Привіт, подружко! — радісний голос Маші на тому кінці слухавки здивував.

— І тоді доброго ранку! Ти де пропала на усю ніч? — роблячи ковток кави запитала її.

— Так на дачі в Олега. Тут як раз усі наші та Андрій приїхав, — з придихом звучав її голос. — Яро, приїжджай до нас. Підемо на річку, а в вечері м’ясо планується. А ще Олег питав за тебе, — шепотіла в трубку Маша.

— Так про Олега я вже казала все і не раз. А от заради річки я приїду. Тільки заради річки, а ввечері додому, — моя мрія про засмагання та купання скоро стане реальністю.

— Ой, подумаєш. Зараз скину адресу. І візьми отой сексі чорний купальник, — щебетала Маша.

— О ні, тільки не його, — жахнулася згадуючи той набір мотузочок і клаптиків блискучої чорної тканини, який купила в період великої віри в себе та своє тіло.

А вдягнувши його вдома зрозуміла, що в такому вигляді я не з'явлюся на людях. А Машка все наполягає, що це купальник робить мене неймовірною. Хіба що танцювати в ньому у стрип-клубі.

— І не закочуй там очі. Бери що кажу і їдь. Чекаємо, — і на тому кінці слухавки почувся цьом, а потім гудки.

Мені треба зробити нелегкий вибір, але спочатку кава. Потім все інше.

Телефон блимнув сповіщенням показуючи адресу, де мене вже чекають.

Знала б, що мене там чекають неприємності, то сиділа б удома.

Збираючи сумку таки закинула той клаптиковий купальник. Не знаю навіщо, але рука сама дьорнулася, а я сильно й не пручалася. Най буде подумала я так з легким серцем поїхала на омріяну річку.

Куди ж вас занесло, думала я стоячи на дорозі. Розглядала таку ж пусту дорогу з боків якої густо росли дерева. Десь там, як вказував навігатор починається потрібний мені дачний масив, якогось навороченого комплексу.

Маша скинула мені ще якийсь код для охоронця, щоб таксі доїхало. Я ж вирішила, навіщо витрачатися. Краще автобусом. Тепер вже пів години чалапаю до того охоронця, а мимо мене жодної машини не проїхало. Та що там машини жодної птахи не пролетіло, ніби все вимерло на цій спеці.

Але я вперто йшла вперед, бо там мене чекала річка й пляж, і позасмагати. Ага якщо я ще доберуся, а не згорю від теплового удару десь під кущиком. Добре що надягала лляну сорочку, плечі не попечу.

Попереду замаячив якийсь будиночок і шлагбаум, що додало мені неймовірного прискорення. Ще трохи й річка моя, а ще б води ковточок. Кого я намагаюся обманути, пляшку і щоб трохи прохолодна. Від думок, аж слина в роті виділилася.

Охоронець явно не очікував, що тут хтось ходить пішки. Бо вираз його обличчя говорив сам за себе. Шок, недовіра, здивування й прийняття. Усі емоції одразу гуляли на літньому обличчі.

— Дитино, тобі чого? — запитав таки чоловік. Коли я намагалася перевести дихання.

Довга прогулянка мене таки догнала.

— Доброго дня. Мені в 46 будинок. У мене й код є, зараз, — і почала копатися у бездонній сумці, намагаючись знайти телефон.

— Та вірю, що є. Хто б ще став пішки пертися в таку далечінь. Тут же ще кілометрів п’ять треба пройти до потрібного будинку, — якось з жалем продовжив чоловік.

— Ось знайшла! — і я радісно тицьнула йому телефона з повідомленням.

Він же тільки махнув рукою та заховався у будиночку. Лишивши мене розгублено стояти з телефоном. Я не знала чи можна мені далі йти, чи ні.

Але мої сумніви розвіяв охоронець повернувшись й вручивши мені пляшку омріяної води.

— Тримай, дитино. Тобі ще йти і йти. А запасів, мабуть, не має, — усміхаючись проговорив чоловік, а в кутиках його обличчя зібралися зморшки.