Пролог

— Шеф, ви здається скоро станете татом.
— Не зрозумів жарту, — уважно подивився на хлопця, що сидів на проти. Шукаючи підтвердження невдалому гумору. І бачив, що жартами й не пахне. — Костя, розповідай вже! — гримнув зі злістю, від нетерпіння.
— Та слухайте, шеф, — почав мій молодий водій, тире, тимчасовий помічник. — Ваша остання дівчина, Яра ніби, вагітна, — під моїм поглядом він запнувся, але продовжував.
— Так от, зустрів її в супермаркеті, а вона плаче у відділі з соками. Я до неї питаю, що трапилося. Може хто образив, все ж таки її знаю. А ви уявляєте вона мене не пізнала. Востаннє ж бачилися три місяці десь тому. То може вже й не пам’ятає, але завжди привітна була.
— Костя, ближче до діла, — перебив хлопця, відчуваючи, що всередині все закипає. 
— Та розповідаю я, чого ви. Так от вона плаче й каже, що не може купити персиковий сік. Не знаходить, а це єдине, що рятує її від токсикозу. Вона це казала, а сльози в неї так і котилися. Вона потім пішла на вихід, а я за нею. Дивлюся, а вона на лавочці знову плаче, а поруч якась жіночка і вона їй розповідає одну історію цікаву. А я тишком недалеко став і все на телефон записав. Послухаєте? — з задоволеною посмішкою Костя простягає мені свій телефон. А виглядає він так, ніби я йому оскара зараз вручу. 
Тільки скептично хмикнув на це, але раніше ніж я його послав, рука вже потягнулася до гаджета. 
І жіночий голос гострим скальпелем пройшовся всередині, майстерно торкаючись недавніх ран. 
Слова ніби голки впивалися в середину та глибше й глибше достигали своєї цілі. 
З кожним словом рідного голосу, Всередині щось надривалося. 
Який же я дурень. 
— Шеф, якщо що, то персиковий сік я купив.
У мої думки увірвався голос Кості. 
Таки премію він свою заслужив.