***

Натхнення в усьому. Навіть у побаченому лише раз...

***

Красива, струнка чорнявка бігала туди й сюди великою залою, що була більше схожа на ошатно вбрану печеру. Чи грот. Чи підземелля. Так чи інакше, не було жодної різниці. Все вищезгадане абсолютно підходило для визначення… місця. Жінка гарячково хапала різний одяг і вже зовсім скоро у руках назбирався цілий оберемок речей, а в міцно стиснутих, майже побілілих пальцях, теліпались сріблясті босоніжки. Довжелезні стрункі ноги зробили лише кілька кроків і чорнявка враз опинилась на іншому боці грота біля великої рожевої валізи. Жінка жужма скинула все, що тримала, просто всередину її чорного провалля та різко здмухнула неслухняне кучеряве пасмо чорного, як смола, волосся. Воно впало просто на чоло і вперто намагалось осліпити її на одне око.

— Чоботи, – рішуче промовила чорнявка та знову побігла в уже зовсім інший кут кімнати. Прямісінько до пафосної позолоченої шафи.

В одному з найтемніших кутків, спостерігаючи за цим скаженим забігом, згорбившись сидів чоловік. Всесвітній сум, що закарбувався на чолі довгими, як ті колії, зморшками, настільки поглинув бідосю, що крісло (у якому той певно сховався) майже проковтнуло колись статну й могутню постать.

Чоловік майже невагомо зітхнув, аби ВОНА не почула та не зайшла на новий рівень істерики. Тільки ЦЯ жінка могла загнати його у ЦЕ крісло та в ЦЕЙ стан.

Тим часом чорнявка закинула кілька пар чобіт у ту саму валізу та, поклавши руки на пишні стегна, діловито роззирнулась довкола. Чи не забула чогось іще?

— Та наче все… – підсумувала жінка.

Погляд впав на чоловіка в кріслі й серце завмерло. Їй майже стало шкода бідолаху адже… Ну знала ж за кого йшла. І про… Про все знала. Про щось може й не відразу, але ж…

А той, наче відчувши мить слабкості, злегка розправив плечі та ніжно поглянув на дружину.

— Ну Персику…

Але навіть закінчити не встиг оте своє “персику”, як очі жінки враз спалахнули вогнем і вона зашипіла не гірше ніж одна зі змій на голові її найвідданішої подружки. Єдиної подружки.

— Я ПРОСССИЛА НЕ НАЗИВАТИ МЕНЕ ТАК!!!

— Та я ж не… – але було запізно. Слова злетіли та розсипались довкола насінням нової сварки.

— Задовбав і ти, і королівство твоє, і… і…

— Але ж Персефоно…

— Я сонця по пів року не бачу! ВЗАГАЛІ!!! Ні вікон, ні дверей, повна ж…!  – чорнявка глибоко вдихнула, розвела руки в боки, а потім зронила їх, голосно ляскаючи долонями по власних стегнах. – Повітря, як в могильнику!!!

— Але ж це і є… – спроба Аїда віджартуватись з тріском провалилась і ледве не потягла його за собою.

Хоча вони й так уже в Тартарі. Нижче падати було просто нікуди.

Тим часом Персефона продовжувала казитись.

— І тільки квакни мені хоч щось про солярій… Я тебе в ньому зачиню та засмажу! Я просила. Домовлялась. БЛАГАЛА. Аїде, я тебе благала… Але ж ти мене просто не чуєш! Я ПОГОДИЛАСЬ НА ТАКЕ БУТТЯ! САМА! ДОБРОВІЛЬНО! А ти просто собі гарненько влаштувався і жодного, чуєш, жодного кроку назустріч не зробив! Я ж думала… БОГИ! Про що я тільки думала?! Егоїст! Самозакоханий павич! І, до речі про павичів. Ти хоч би одне моє прохання задовольнив! А створімо парк для тих, хто чекає переродження? Ні! А може водоспади? Ну гарно ж! Ні! А давай маму на сатурналії запросимо. Ти пам’ятаєш що відповів?!

Чоловік знову пірнув у крісло в марній спробі заховатись.

— А ти згадай, згадай! – волала чорнявка.

Аїд мовчав, відвівши погляд десь убік. На око втрапив шмат троянди на оббивці крісла і він повільно почав обмацувати пальцем золотаві завитки стебла.

— ВГОЛОС ЗГАДУЙ!!! – заволала Персефона і її крик, відбиваючись від скель, пострибав залою.

— Нащо нам та стара… Старе опудало…

— І як тільки язик повернувся! Мати там гарує на полях кожен рік! Хоч би раз помогло! Так ні!!! Ми тільки жерти ладні!!! Мама там і яблучка, і городину всіляку сюди передає… І ПЕРСИКИ!!! ТВОЇ УЛЮБЛЕНІ!

Останні слова чорнявка наче виплюнула. Гранатове зерня. Та вже!!! Що б там хто не казав, а Персефона сама його обрала. Загадковий, чудернацький, з легким вайбом приреченості. Ну просто тобі фатальний темний принц, не менше. Від нього віяло якоюсь іншою силою і темною владністю. Так буває коли дивишся в безодню та доходиш до тієї миті, коли раптом усвідомлюєш, що хочеш в неї впасти. Віддатись цьому непроглядному морокові. А посмішка… Боги, яка ж у нього посмішка. Хитра, хтива… Як заборонений плід. У Персефони завжди мурахи бігли тілом, коли він її обіймав, цілував у шию, а потім заглядав просто в очі та загадково посміхався… Вона точно знала, що за цим буде, але ця мить очікування. Час розтягувався коли вони завмирали ось так на мить і вона просто плавилась під цим поглядом чорних очей, що були точнісінько, як та сама прірва. І вона в неї падала, падала…

Але це падло вирішило перестрахуватись! 

“Персики для мого Персика”

Чорнявку аж пересмикнуло від спогаду. Гнида така! І головне, ЇЇ мама фруктів передала, а цей гад насмілився на них чарів накласти. Відтоді змушена по пів року сидіти у цих темних скелях, в оточенні стражденних, майже прозорих душ. 

Її серце було розбите. Ще ніколи з нею так ніхто не чинив. Так не зраджував. Він зазіхнув на її право вибору і позбавив його.

Перші пів року Персефона не говорила з Аїдом. Взагалі. Щойно помічала на горизонті, зникала за першими ж дверима і зачиняла ті просто в бога перед носом. А в той час, коли не відгороджувалась від нього, постійно намагалась втекти. Та щойно наближалась до межі між світами її накривала темрява. До тями Персефона  приходила вже у власному ліжку. А коли свідомість поверталась остаточно, вона знову бігла до виходу. І так по колу…

І в цьому нескінченному забігові її постійним супутником був відчай. Чорнявка почувала себе надломленою, сплюндрованою… Вона дивитись на Аїда не могла, а найбільше хотіла знайти найтупіший ніж в усьому потойбіччі, та зрізати оту дурнувату посмішку з його обличчя.