Розділ 2. І були вони разом

Розділ 2

І були вони разом

   Відкривши діалог, Артур почав писати довгі речення, у яких намагався вмістити всілякі слова, наповнені вибаченнями та ніжністю. Читаючи відповідь своєї дівчини, уявляв, наскільки вона може бути розлючена. Або, можливо, я просто читаю з такою інтонацією, а насправді вона не злиться на мене. За кілька десятків хвилин Артур домовився перенести зустріч на вечір.

   Оперся головою на білий стіл і важко засопів. «Щось мені погано…» - тихо промовив Артур.

— Може, вам пігулку? — несподівано заговорив робот, від чого Артур злякався.

— Скільки разів тобі казав не лякати мене? — Артур встав і підійшов до робота, взявши склянку крижаної води та кілька пігулок. — Яка погода сьогодні ввечері?

— Дивитись на всіх сайтах та підбити середній результат?

— Ні, зайди краще на Погодка-потка.

— Буде тепло та без опадів. 26+. Вам підготувати сірий одяг чи самі змоделюєте сьогоднішній образ? — Робот легенько ухилився.

— Ммм, було б добре, якби цим зайнявся ти, любий. Але за однією умовою, хочу щось цікаве, незвичайне… Якщо здивуєш, отримаєш… м-м-м… цукерку.

   Артур розвернувся і рушив у спальню, щоб полежати в ліжечку.

— Краще купіть мені мастило для гвинтів та механізмів, що вже скриплять.

— То тобі вже час віддавати на ремонт, а потім що? Смітник? — говорив голосно Артур з другого поверху, вже лежачи в теплому ліжку.

— Цукерка так цукерка, — відповів робот та покотився на своїх колесиках у гардеробну.  

   День промайнув швидко, декілька разів кліпнув, і вже сонце майже заховалося за горизонт, а ніч тихо поглинала пів планети. Артур весь цей час провів у роздумах про майбутню розмову з Лайлою і намагався заздалегідь продумати питання та теми для розмови. Сьогодні потрібно обговорити багато чого. "Я скоро поїду в інше місто... Знову на навчання... Все життя одне суцільне навчання."

— А ти молодець, — похвалив Артур робота і ще раз глянув на себе в дзеркало.

— Ти дуже стильний, — у голосі робота звучала радість і гордість за себе, що зміг догодити господареві.

   Артур підійшов до нього.

— Гаразд, куплю тобі мастило і сьогодні ввечері проведемо змащування всіх твоїх болтиків і гайок, як би це пошло не звучало, — засміявся щиро Артур і, взявши парфуми з полиці, почав наділяти себе приємним ароматом.

— Сер, ми з вами живемо вже не перший рік, я звик до таких жартів... А чим мені зайнятися, коли ви поїдете на навчання? Ви ж їдете не на один тиждень чи навіть місяць.

   Артур замислився. А ось і справді.

— Ну, дивлячись, як повернеться життя... Тебе з собою взяти точно не зможу. Ця квартира буде на тобі, доглядатимеш за нею. Хоча може, якщо все вийде, куплю квартиру в Лівалі і поселюся там із Лайлою, тоді ти приїдеш до нас, а цю продам. Замбурт, щось придумаємо, не хвилюйся.

— Добре, сер. Чули, що кількома мегаполісами Землі прокотилися мітинги проти повторного відкриття програми Першовідкривач?

— Да ти що? — здивувався Артур.

— Навіть у самому Лівалі кілька тисяч людей ходили вулицями, закликаючи всіх відмовитися від подальшого дослідження космосу.

Артур усміхнувся.

— Що вони бачать поганого в цьому?

— Вони вважають, що зникнення минулого складу Першовідкривачів, який очолював ваш батько, пов'язане з інопланетянами або іншими паранормальними явищами. Це для них натяк, що людям не варто сувати носа в космос, аби уникнути покарання від вищих сил.

— Що за нісенітниця? — засміявся Артур, але роботу було не до сміху.

— Артуре, а ти не боїшся йти стежкою батька і закінчити так само?

— Ні, чого мені боятися? — спробував відкинути це. — Ніхто ж і не знає, що насправді там трапилося, нікому не відомо, а вигадати можна багато чого…

— Хочу нагадати, що ви самі чули колись, що ваш батько був максимально проти того, аби ви стали космонавтом. Але ви, як завжди, хочете бути героєм.

— Ти не перегинаєш? — строго звернувся Артур до робота і з люттю поглянув на нього. — Твоя робота — це слухати мене, я твій господар.

— Я господар твоїх батьків, і твоя мама перед смертю дала мені останнє завдання — оберігати тебе.

   Артур заспокоївся, глянув на нього і лагідно посміхнувся.

— Дякую тобі, я ціную твою підтримку. Але з самого дитинства я знаю, на який ризик іду. Мені потрібно знайти батька або розібратися, що там трапилося, — сказав Артур, рушаючи до дверей.

— Ти знову за своє? — крикнув йому слідом робот. — Твій батько мертвий. Як ти хочеш його відшукати у відкритому космосі, навіть не знаючи, на яких координатах востаннє його бачили радари Землі?

— Дізнаюся.

 Артур голосно грюкнув дверима і з усмішкою побіг надвір до Лайли.

  Сьогодні тепло і трохи душно через відсутність вітру, який міг би проганяти гаряче повітря містом і водночас охолоджувати його. Йшов я неквапливо, бо вийшов заздалегідь і не мав нікуди поспішати. Сьогодні це було винятком. Зазвичай я спізнювався на кілька хвилин. Просидівши цього разу на лавці хвилин п'ять, я здалеку помітив Лайлу, і з радісною посмішкою пішов їй на зустріч

— Привіт. — Артур поцілував свою дівчину в щічку.

— Привіт, як відсвяткував? — подивилася закохано вона на нього.

   Вони взялися за руки і пішли гуляти вечірнім містом.

— Знаєш, непогано. Музика чудова, їжа теж, але вчора мені дещо більше сподобалося. Точніше, одна...

   Вона непомітно глянула на нього і запитала тихенько:

— І хто ж це вона?

— Ведуча на врученні. — Артур широко посміхнувся, глянув на свою дівчину, яка і була та сама ведуча.

— Ой, дякую. — засміялася, збентежившись, Лайла, трохи почервонівши на обличчі. — Ти такий романтик.

   Вони ще голосніше засміялися. Ішли повільно, розмовляючи на різні теми, які тільки спадали на думку. І ось Лайла, набравшись сміливості, поставила питання, яке напевно їй не давало спокою весь цей час.