Глава 4

Наступного дня ранок почався спокійно — надто спокійно для цього місця.
А потім у двері постукали.
Жанна відчинила швидше, ніж зазвичай, і на порозі з’явилася дівчина з двома валізами.
Тюльпанія одразу підвелася.
— Привіт, Мірандо, — сказала вона обережно. — Що ти тут робиш?
Міранда не усміхнулася, як учора. Вона виглядала втомленою, але зібраною — так, ніби рішення вже прийняла і назад не повертатиметься.
— Я вийшла з клану першородців, — сказала вона прямо. — І пішла з дому.
Вона поставила валізи біля стіни.
— Я прийшла тобі допомогти.
Коротка пауза зависла в кімнаті.
— Проти тебе вже щось затіяли, — продовжила Міранда тихіше. — І я знаю систему зсередини. Тобі потрібен союзник. Такий, як я.Жанна інстинктивно глянула на Тюльпанію, ніби чекаючи реакції.
А Тюльпанія дивилася на Міранду довше, ніж це було зручно.
Вона не поспішала наближатися.
— Чому ти вирішила допомагати? — спокійно запитала вона після паузи. І додала: — І звідки я знаю, що ти кажеш правду?
Міранда ледь видихнула — ніби цього питання й чекала.
— Бо я вже зробила помилку, коли вчора промовчала, — відповіла вона. — А сьогодні вранці зрозуміла, що вони не жартують. Це не “свято” і не “знайомство”.
Вона на мить опустила погляд на валізи, ніби сама ще не звикла до того, що стоїть тут.
— І я знаю, як це працює зсередини, — додала тихіше. — Коли тебе “вибирають”, ти або погоджуєшся… або тебе все одно ведуть. Просто вже без твого дозволу.
Жанна злегка напружилася.
Міранда підвела очі знову — прямо на Тюльпанію.
— Я не прошу довіри одразу. Але якби я хотіла тебе здати — ти б уже не говорила зі мною в цій кімнаті.
Коротка пауза.
— І ще одне, — додала вона після секунди вагання. — Учора вони дивилися на тебе не як на гостю. Це не було просто свято.

Тієї ночі Тюльпанія не могла заснути.
Слова Міранди не виходили з голови.
“Їх уже більше, ніж ти думаєш.”
“І деякі з них поруч.”
Вона підвелася з ліжка й дістала кришталевий квадрат.
Кілька секунд — тиша, ледь помітне світіння.
— Тітко Ліє, — тихо сказала вона.
Простір у кристалі здригнувся, і з’явилося обличчя тітки.
— Тюльпаніє? Щось сталося?
— Мені потрібно знати правду, — одразу сказала вона.
Пауза.
Лія відвела погляд.
— Я… мало що знаю, люба.

— Але ти щось чула.
Тітка зітхнула.
— Випадково. Кирило й Ельвіра якось говорили… що мають стежити за королівськими особами.
Вона замовкла на мить.
— І було слово… першородці.
Тюльпанія не відводила погляду.
— Це все?
— Це все, що я знаю, — тихо відповіла Лія.
Зв’язок обірвався.

Вранці Тюльпанія пішла до бібліотеки маєтку.
Старі полиці, запах пилу й пергаменту, високі стелажі, які бачили ще покоління її родини.
Вона шукала довго.
Поки не знайшла.
Книга була тонкою, без прикрас на обкладинці.
“Про рух першородців”
Вона відкрила її.
З перших сторінок стало ясно: це не легенда.
Першородці описувалися як фанатичний рух, що прагнув підкорити світ собі.
Його зародження відносили до провінції Єтей.
Офіційно королівські династії нібито боролися з ними.
Але між рядків читалося інше.
Справжній опір був рідкістю.
Король Сильвій Третій — єдиний, хто, за переказами, справді виступив проти них. Його смерть залишилася загадкою.
Після нього — королева Лінді Перша.
Потім принц і принцеса Арнік та Амелія.
Усі смерті були подібні.
І всі — незрозумілі.

Наступного ранку Тюльпанія показала книгу Міранді.
Та довго мовчки перегортала сторінки.
Потім закрила її.
— Тут написано далеко не все, — тихо сказала вона.
Тюльпанія звузила очі.
— Що ти маєш на увазі?
Міранда підвела погляд.
— Вони набагато жорсткіші, ніж тут описано.
Пауза.
— І ще одне… — додала вона. — Навколо твого маєтку є захист.
Тюльпанія завмерла.
— Але він старий, — продовжила Міранда. — Його треба посилити.
Вона трохи нахилилася вперед.
— Бо вони вже тут ближче, ніж тобі здається.

Тюльпанія ще тримала книгу в руках, коли Міранда раптом тихо промовила:
— Тут справді не все написано.
Вона провела пальцями по обкладинці, ніби перевіряла, чи це взагалі варто говорити.
— Твоя бабуся була верховною відьмою. Її хотіли підкорити.
Тюльпанія різко підвела погляд.
— Що?
Міранда не відвела очей.
— Я чула розмову Кароліни з її братом. Вони говорили про тебе. Про твою силу.
Коротка пауза.
— Вони хочуть підкорити її.
У кімнаті стало тихо.
Навіть повітря ніби застигло.
Жанна, що стояла біля дверей, напружено стиснула пальці.

— Це неможливо, — тихо сказала Тюльпанія, але в голосі не було впевненості.
Міранда похитала головою.
— Я не вигадую.
Вона зробила крок ближче.
— Твоя бабуся не просто так жила тут. І не просто так про неї майже не говорять.
Пауза.
— Її не змогли контролювати.
Міранда трохи нахилила голову.
— І тепер вони хочуть повторити спробу. З тобою.
Тюльпанія повільно опустила погляд на книгу.
Сторінки здавалися раптом надто тонкими для всього, що в них не було сказано.

— Тобі треба розвивати силу, — раптом сказала Міранда.
Тюльпанія підвела погляд.
— А хіба вона в мене є?
Міранда ледь усміхнулася — без радості.
— Є. Інакше небо не стало б червоним.
Вона трохи нахилилася вперед.
— Це був перший прояв. Твоя сила прокинулася.
Тюльпанія мовчала, ніби намагалася знайти в цих словах помилку.
— Шкода, що Альбіна не встигла з тобою попрацювати, — тихіше додала Міранда.
— Мене мама й тато… не дуже охоче відпускали до неї, — відповіла Тюльпанія після паузи.
Це прозвучало майже як виправдання.
Міранда на мить замовкла.

А потім сказала вже серйозніше:
— Я чула, що дочка й зять відьми працюють на першородців.
Тюльпанія завмерла.
— Мої мама й тато?
— На жаль, — відповіла Міранда просто.
Ці слова не прозвучали як звинувачення.
Швидше як вирок, який уже давно був винесений кимось іншим.