Глава 2

Ранок у Лиспопадовому був тихим і прохолодним.
На траві ще блищала роса, а в повітрі стояв легкий запах вологи й квітів. Сад за маєтком Вадіянтерільських прокидався повільно, ніби ніч не хотіла остаточно відступати.
Феофан Лабреатійський ішов кам’яною доріжкою, заклавши руки за спину.
Верентій Вадіянтерільський уже чекав на нього біля старого фонтану.
— Доброго ранку, тойроне Лабреатійський, — спокійно привітався він.
— Доброго ранку, шейоне Вадіянтерільський.
Кілька секунд вони мовчали.
Вода тихо стікала по каменю.
Потім Феофан підняв погляд на світле ранкове небо.
— Ви бачили, яким червоним воно стало сьогодні?

Верентій повільно кивнув.
— Бачив.
Його голос залишався рівним, але погляд став уважнішим.
— Отже, онука покійної верховної відьми Альбіни приїхала. І її сила дала про себе знати.
Феофан ледь усміхнувся.
— Стільки років тиші… і нарешті кров Альбіни знову прокинулася.
Він перевів погляд на Верентія.
— Верене, твоя сестра в юності добре спілкувалася з Тюльпанією.
— Так.
— Хай вони знову зблизяться. Кароліна повинна привести дівчину на місце ритуалу.
Верентій мовчав.
А Феофан продовжив уже тихіше: 

— І тоді ми, першородці, знову отримаємо відьму.
Його очі холодно блиснули.
— Тільки цього разу вона буде підкорятися мені.
У саду знову запанувала тиша.
Десь далеко співали ранні птахи.
— Добре, — нарешті відповів Верентій. — Моя сестра виконає завдання.
Феофан задоволено кивнув.
А над Лиспопадовим уже знову було звичайне небо.