Глава 1

Тюльпанія Дюлес стояла біля воріт і чекала на кульвізор.
Столиця прокидалася повільно. Десь удалині вже відкривали крамниці, лунали голоси, стукали колеса візків, але тут, біля будинку родини Дюлес, було напрочуд тихо.
Наче дім уже викреслив її зі свого життя.
Тюльпанія поправила рукав темного плаща й ковзнула поглядом по вікнах.
Мама, тато й брат так і не вийшли попрощатися.
Це мало б боліти сильніше.
Але після вчорашнього мовчання за вечерею, після холодного погляду батька й слів матері про те, що вона “сама винна”, усередині залишилася лише порожнеча.
Біля неї стояла тітка Лія. Поруч — Альберт і Ніколь.

Ніколь міцно тримала край маминого рукава, ніби боялася, що й Тюльпанія зараз просто зникне.
Ліана мовчала.
Саме це мовчання Тюльпанії не подобалося найбільше.
— Не дивись так, — тихо сказала Ліана, не піднімаючи очей.
— Як?
— Наче це кінець світу.
Тюльпанія ледь всміхнулася.
— Для декого бійка з принцесою майже ним і є.
Лія тихо зітхнула.
— Тюльпаніє…
— Що? — вона перевела погляд на тітку. — Мені треба шкодувати?

Ніхто не відповів.
Бо всі знали правду.
Аріадна збрехала.
Розпустила при дворі чутку, ніби Ліана цілувалася з герцогом Левсієм, і ця брехня мало не зірвала її весілля з бароном Нельвісом.
А потім здивувалася, коли Тюльпанія не стала мовчати.
Ліана нервово стиснула пальці.
— Ти не повинна була через мене…
— Повинна, — різко відповіла Тюльпанія. — Бо вона брехала.
Запала тиша.
Десь удалині почувся низький гул.
Альберт першим озирнувся на дорогу.
Кульвізор.
Чорний корпус повільно ковзнув із-за повороту. Магічні лінії вздовж боків світилися тьмяним синім світлом, а повітря навколо транспорту ніби ледь тремтіло.
Родинний.
Тюльпанія впізнала знак Дюлесів на дверцятах.
Кульвізор зупинився біля воріт плавно й майже беззвучно.
Двері відчинилися.
Чоловік у темному форменому плащі лише коротко кивнув.
— Пані Тюльпаніє.
Він не сказав нічого більше.
Не запитав, чи готова вона.
Не побажав щасливої дороги.
Просто чекав.
Жанна швидко підхопила валізу й підійшла ближче. Вона помітно хвилювалася, хоча намагалася цього не показувати.

Тюльпанія ще раз глянула на будинок.
Жодного руху за вікнами.
Ніби її вже не існувало.
— Пиши мені, — тихо сказала Лія й раптом обійняла її.
Тюльпанія завмерла лише на секунду, а потім обійняла у відповідь.
Ніколь несподівано притиснулася до неї теж.
— Ти ж повернешся колись?
Тюльпанія не знала, що відповісти.
Тому просто погладила дівчинку по волоссю.
Альберт стояв мовчки, уже намагаючись виглядати дорослим.
Ліана підійшла останньою.
— Пробач, — прошепотіла вона.
Тюльпанія похитала головою.
— Це не ти маєш просити пробачення.
Вона розвернулася й зайшла до кульвізора.
Жанна — слідом.
Двері плавно зачинилися.
І майже одразу столиця почала віддалятися.
Дорога тривала довго.
За вікнами змінювалися міста, поля, ліси.
Жанна кілька разів намагалася почати розмову, але швидко замовкала, помічаючи відсторонений погляд Тюльпанії.
На десятий день подорожі вони наближалися до Лиспопадового.
Було ще дуже рано.

Місто зустріло їх туманом і майже порожніми вулицями.
Кульвізор повільно рухався кам’яною дорогою.
Тюльпанія дивилася у вікно, коли раптом усе навколо змінилося.
Небо стало червоним.
Не рожевим від світанку.
Не помаранчевим.
А густим, темним червоним, майже неприродним.
Світло накрило дахи будинків, дерева й вологу дорогу.
Кульвізор сповільнився.
Тюльпанія помітила людей на вулиці.
Хтось завмер.
Хтось швидко опустив голову.
Одна жінка різко зачинила віконниці.
Жанна зблідла.
— Що це?.. — тихо запитала Тюльпанія.
Але Жанна не відповіла.
За кілька хвилин червоний колір почав зникати.
Небо знову стало звичайним.
Наче нічого не сталося.
Кульвізор рушив далі.
А Тюльпанія ще не знала, що Лиспопадове вже дізналося про її приїзд.