Глава 80

 Ліля

       Хлопець відносить напої і повертається до мене. Вдвох наминаємо млинці, починаємо посміхатись, бо він усіляко прагне мене розворушити, підняти мій настрій. І йому це таки вдалося. Йому ж завжди все вдається. Я трохи  розслабилась. Нагадав про усі найсмішніші моменти, які траплялися в універі, розповів про ті, що були за час моєї відсутності. Думки повернулись до навчання — і стало спокійніше. Дивна я? Може, й дивна. Але зрозуміла для себе, що вчитися я люблю. І відношення викладачів до мене гарне, теж деякою мірою надихає. Заліки ми всі отримали, навіть один іспит поставили автоматом. Це так приємно. І зручно, бо він мав бути першим. Отже, у нас більше часу на відпочинок чи підготовку до другого, більш складного іспиту після Нового року.

— Може таки пограємо з усіма? — Цікавиться Кирило, прибираючи вимитий посуд.

— Я і економічний тренажер? — пирхаю, — то навіть не смішно. — Стільки думок в голові роїться дуже різних, одна одну виштовхує. Навряд чи я зараз сконцентруюсь на грі і впораюсь з нею. Треба бути чесною хоч із собою, якщо з іншими зараз не можу.

— Що це знов за зневіра і знецінювання своїх здібностей, мала? — Дивиться на мене з докором хлопець. — У душі ти була сміливіша і подобалась мені значно більше. — Підморгує і злегка цілує. — Я теж далеко не економіст, якщо тебе це заспокоїть. Хоч батько і бажав мене бачити саме економістом, котрий би потім продовжив його справу.

— Ти не розповідав, — мені цікаво дізнаватися більше про мого хлопця. Та й від себе увагу відвернути теж не завадить.

— Та про мою родину то не найцікавіша історія, — відмахується хлопець, — але якщо якось завітаєш до мене у гості тоді розкажу.

— І навіть свої дитячі фото покажеш? — Запитую з раптовою цікавістю. Дуже б хотіла знати, яким мій Кирило був у дитинстві перш ніж стати таким розумним та впевненим мужнім красенем.

— І навіть дитячі фото, — погоджується з посмішкою коханий.

— Добре, вмовив. — На все погоджусь, щоб  не називав мене більше малою. Йому ж не подобаються малі дівчатка. — Але давай трохи пізніше пограємо, якщо ще гратимуть. Вони все одно почали раніше. Хочу трохи побути наодинці.

       Кирило з розумінням погоджується кивком голови і йде до вітальні. Обожнюю цю його рису. Ніколи не лізе в душу, якщо не просять, не тисне, коли не треба. 

     За пару хвилин до кухні заходить Валентина Олексіївна.

— Який же милий хлопець твій Кирило! — Радісно, з теплотою в голосі промовляє жінка. — Сам зголосився погратися з Андрійком. А я тим часом вже почну готувати обід.

— Так, він такий. Повірити досі не можу, що мені так пощастило його зустріти. Дозвольте допоможу Вам? 

— Звісно, допоможи Лілічко!