Глава 68

Кирило

              Я зараз щиро вдячний Катерині. Стримувався з останніх сил. Але варто було їй постукати і налякати Лілю, як моє нестримне бажання щезло миттєво. Інша в мене реакція на переляканих дівчат, не збуджують зовсім. Обіймати і цілувати Лілю хочу і буду  тепер щодня, але лякати і забігати наперед — ні. Вона має сама забажати продовження. В мене з дівчатами завжди тільки так, щоб не мали потім образ і претензій. І найкраща дівчина  виключенням з цього правила не стане.

     Загортаю в пухнастий плед мою тремтячу крихітку, щоб зігрілася, а вона мене. Це так зворушливо. Навіть в такому стані про мене турбується. Міцно обіймаю, щоб заспокоїти. Але буде швидше, якщо розмовляти. Спробую розвіяти її страхи.

   Коли зізнається, що хоче мені подобатись, я відчуваю себе щасливим. Це дуже прості слова, але вони змінюють так багато, змінюють все. Більше вже не посміє сказати, щоб йшов до іншої. Це точно! Виникає бажання радіти і сміятися. 

   Через такі дрібниці непокоїться! Намагаюсь розкласти все по поличках і показати, що приводу для хвилювання об'єктивно немає. Ми не зробили нічого страшного чи поганого.

— Дорослі закохані близькі люди обіймають і цілують одне одного. В цьому немає нічого дивного чи такого, за що має бути соромно, Лілю. — Підсумовую цю розмову. І додаю трохи заспокійливих поцілунків.

— Я закоханий в тебе, крихітко. Ти моя. І зі мною ти в безпеці. Запам'ятай, будь ласка. 

           Ліля мовчки киває. Добре, хоч вже не намагається сперечатись. 

— Хто б, де тебе не побачив зі мною, ніхто не може мати до тебе жодних претензій, моя мила. Соромитися немає чого тобі. 

       Може, в неї така реакція через те, що колишній був ще не розлученим офіційно? Але запитувати про це я не буду. Досить з неї свіжих хвилювань, щоб ще й давні історії витягати з минулого — то геть зайве. Не бажаю отруїти вечір розмовами про іншого.

— Добре, — нарешті погоджується вголос.

— Може приєднаємось до всіх за обідом? — Вона зараз, може, і не голодна, але після рухливих ігор на дворі підживитися варто, щоб після останнього стресу ще свідомість втрачати не почала.

— Мабуть, варто спуститися, на нас же чекають, — погоджується Ліля. — Але з тобою так тепло, і твій запах мене заспокоює. Не хочу тебе відпускати і на метр.

— На метр й не доведеться, я сидітиму поруч, — додаю впевненості.

     Дивлюсь на кофту на підлозі. Не найтепліша. Ідея з'являється сама собою.

— Може хочеш вдягти мій светр, крихітко?

— Хочу, — нарешті дарує мені посмішку.

— Ти будеш першою дівчиною в моєму одязі. 

— Правда?

— Щира правда! — Ще поцілунок. — Дозволишь встати?

       Ліля робить над собою зусилля. Дуже помітно і приємно, що не хоче мене відпускати. Одягаю на неї свій сухий, теплий светр і швидко вдягаю спортивний костюм Дмитра. Перекладаю джинси на батарею і, міцно тримаючи крихітку за руку, веду за собою до вітальні.