Глава 67

 Ліля   

        Мій хлопець просто неймовірний! Мені зараз з ним легко. Я боюсь саму себе час від часу, боюсь своїх бажань і нездатності їм опиратися. Але йому довіряю. Він просто відчуває, коли мені потрібна пауза і простір. Він не тисне. І мене сильніше тягне до нього. Сам сказав, що граю з вогнем, коли спробувала цілувати його тіло, як цілував моє. Відчувала його бажання і думала, що зайшла надто далеко, хоч досі не готова. А він вирішив дізнаватися про мої відчуття замість того, щоб прямувати до бажаного. І він віддав мені ініціативу, дозволив цілувати його, скільки хочу і як хочу. Тільки інколи робив інакше. І це було ще краще, ніж я могла уявити. Виникало бажання повторювати за ним знов і знов. Він такий мій і водночас такий сповнений таємниць.

       Я чую раптовий стук в двері і завмираю в руках Кирила. Я в паніці. Геть забула, що ми не самі в цьому домі. А зараз дико боюся, що хтось увійде і побачить нас разом так близько один до одного. А він в самих боксерах. Не можу вимовити ні слова. Але, на щастя, з коридору лунає голос.

— Вам одяг підійшов? Всі вже сідають за стіл обідати, спускайтесь, — вимовляє Катерина.

— Дякую, Катю, підійшов. Ліля трохи втомилась від сьогоднішньої активності. Ми незабаром підійдемо. — Спокійно відповідає Кирило.

        А я вся тремчу в його руках. Вчепилася в його шию, наче ховаючись. Кофта злетіла на підлогу. Холод огортає спину та й всю мене від переляку. А йому хоч би що. І як він таким спокійним може бути?

        Кирило миттєво зі мною в руках наближається до ліжка, зриває з нього плед і,  накриваючи мене зі спини, сідає на край канапи. Не замислюючись, накидаю частину пледу на нього, це ж він весь цей час був роздягнений. Тепер ми, наче метелики в коконі, тільки в одному на двох. Схиляю голову на його плече, вдихаю його рідний запах і намагаюсь заспокоїтись. А він міцно притискає мене до себе.

— І чого ти злякалась, мала? — тихо питає.

— А чого це я мала? — ображаюсь.

— Бо поводишся зараз як мала дитина.

— Я більше не буду, — хоч самій не дуже віриться, що зможу.

— Та невже? — Починає сміятися хлопець.

— Тобі ж не подобаються малі дівчата, — відповідаю похнюплено.

— А ти хочеш мені подобатись, крихітко? — його голос стає грайливим.

— Хочу, — чесно зізнаюся.

— Найкраще зізнання з тих, що я чув останнім часом. Ти мені не просто подобаєшся, а шалено подобаєшся, Лілічко. Але чого ти злякалась, моя хороша? — Питає так ніжно і лагідно, що я поволі заспокоююсь.

— Хтось міг увійти і побачити нас, — не можу закінчити фразу, але він і так розуміє.

— Але ж не увійшов. Припустимо, що це був би хтось із батьків, тоді могло б бути трохи незручно. Але ніхто з них точно не увійшов би, надто добре виховані люди. Навіть Катерина тільки постукала.

— А якби вона увійшла?

— Ну то й що? — Дивується він. — Може, вирішила б допомогти тобі роздягти мене остаточно, — знов сміється, — то ти боїшся чи просто ревнуєш?

— Ти нестерпний зараз! Вкушу тебе.

— Яка прекрасна обіцянка, кусай, крихітко, — і знає ж, що я цього не зроблю, і знущається. Тому отримує щось середнє між укусом та поцілунком.

— З тобою неможливо розмовляти, — ображаюся.

— Чому ж неможливо? Подивись мені в очі і  давай розмовляти. Тільки підкажи мені дещо: я приїхав сюди разом з тобою як твій хлопець?

— Так, — я ж запросила, це не заперечиш.

— Нам запропонували одну кімнату і одну канапу на двох?

— Так — і в цьому має рацію.

— Ми ж не малі діти?

— Мабуть, так, — нестерпний, з ним неможливо сперечатися! 

— Якщо не малі, то дорослі. А дорослі закохані близькі люди обіймають і цілують одне одного. В цьому немає нічого дивного чи такого, за що має бути соромно, Лілю. 

      Він знов цілує моє обличчя, а потім губи. Не знаю, що зі мною, як він отримав контроль наді мною, але його дотики справді заспокоюють.