Глава 60

Катерина

        Я завжди була татковою донечкою і маленькою слухняною дівчинкою. Намагалася ніколи не розчаровувати батьків. Старанно вчилася в школі, сама вступила на юридичний. Обрала професію, де, як мені здається, маленькою вже не почуватимусь, а зможу проявляти рішучість. Подруги є, але хлопця не було ніколи. 

       І хоча колись, в школі, мені подобався друг брата і син батькового найліпшого друга — Данило, та він вважав мене малою дитиною і не звертав уваги. Я часом дізнавалася у Дмитра про нього. Спочатку робила вигляд, що просто цікавлюся другом родини. Потім Дмитро вже зрозумів, що маю симпатію, але щоб не мала ілюзій розповідав правду. Знаю, що в Данила була якась дівчина і він був в неї закоханий. Тому й сенсу не було зізнаватися, що мені подобався. Та коли почалась війна, вона виїхала до Сполучених Штатів і потім там собі когось знайшла. Брат сказав, що вона Даню кинула, навіть не повідомивши. От стерво! Тупо зникла, а потім виклала в соцмережі фото з новим нареченим і відповідним підписом. А за кілька днів ми вже дізнались про загибель хлопця та інфаркт в його матері. Тоді Дмитро і змушений був мені пояснити, чому ця кохана не з'явилася на похованні. А я вперше перестала бути гарною вихованою дівчинкою, знайшла ту хвойду в інтернеті та написала все, що про неї думаю. І новини, звісно, теж. Хай її сумління гризе! Хоча навряд чи воно в неї є.

        Дмитро теж рвався на війну разом з Данилом. Але Дарина скасовувати заплановане весілля не дозволила і змусила лишитися. А потім, мабуть, і швиденько завагітніла, щоб він вже точно нікуди не пішов.  Що ж, мушу їй подякувати за живого брата. І загалом Дарина класна. Але брат спілкувався з Данилом регулярно навіть на відстані. Тому ми двоє, виходить, знаємо більше за інших. Ні батькам, ні тим більше вбитому горем Івану Федоровичу розповідати ці секрети Дані не стали.

****

Ця книга розкривала нелегкий шлях юної дівчини з розбитим серцем. Але правда життя в тому, що розбивати серця вміють і дівчата, жінки.

Зараз нас всіх невимовно засмучує війна, яку принесли в наш дім. Але особисто для мене є ще дещо -  а саме існування самого факту самогубств серед наших мужніх Героїв. І причина тому - зради коханих, які лишились десь в тилу чи виїхали за кордон, які вирішили чомусь, що це вдалий час для того, щоб залишити без підтримки тих, хто спить у холодних окопах. Які вирішили, що це час похвалитися в соцмережах новим коханням. Хоча щиро сумніваюсь, що такі люди здатні кохати.. І коли деякі хлопці у відповідь на ці жіночі  вчинки застосовують видану зброю проти самого себе чи кидаються під ворожі кулі, не ухиляючись, аби тільки піти з життя.. 

Так, як психолог я не повинна нікого звинувачувати і засуджувати. Але як людина, як жінка, чий коханий теж в пеклі війни..я не стану кривити душею і казати, що поважаю  такі вчинки жінчі чи бажаю їм щастя з іншими такою ціною. 

Тому дуже прошу, якщо Ви чи якась ваша подруга опинитеся перед таким вибором зараз - відкладіть його до Перемоги! Не вбивайте наших Героїв без куль власноруч, навіть якщо вже не маєте любові до них. Майте хоча б людяність в собі!!!!!! Для таких кардинальних змін потрібна безпечна обстановка навколо і чиясь підтримка.