Глава 55

 Ліля

            Кирило ніжний і уважний. Він сказав чи не всі найважливіші слова: що нікому мене не віддасть, не залишить заради іншої, що йому важливі мої відчуття, почуття і моє бажання, що він прагне взаємності і готовий мене розуміти і чекати.. 

      Я все це почула. І, здається, це вже навіть не новина, бо ж він стільки часу поруч, як вірний пес.

         Але проблема в тому, що я сама себе не розумію. Чомусь я просто не можу пірнути в ці стосунки і насолоджуватись ними у всіх можливих проявах. Хоч і втрачати мені давно нічого, цноту давно і дарма подарувала Ярославові. Який власне  зовсім не оцінив той подарунок.

— Кірюшо, ходімо вниз до усіх. Не хочу, щоб ти таки зовсім залишився без сніданку через мене.

— Як скажеш, крихітко, — погоджується хлопець.

        Відпускає мене зі своїх рук, бере тацю, пропускає мене першою вийти з кімнати. 

— Ну, нарешті, йди їж швидше, — звертається Валентина Олексіївна до Кирила. Всі вже поснідали і збираються ліпити сніговика з Андрійком у дворі.

— Я залюбки поснідаю в товаристві своєї дівчини, — впевнено відповідає хлопець. — Не турбуйтесь, ми все тут приберемо. Чому б і Вам не потішитися прогулянкою з коханим онучком?

— А твоя правда, — радісно приймає ідею жінка. — Чаю нагрійте. Смачного! 

     І йде вдягатись.

     Робимо чай разом, як на кухні в квартирі Івана Федоровича робили вже не раз. 

— Дехто обіцяв мені дегустацію полунички внизу, — раптово згадує Кирило, коли сідаємо за стіл поряд один з одним. 

     От же ж жук! Тільки розслабилася.  Змащує мої губи полуничним джемом і, коли я вже майже повністю облизую їх, знов цілує. Ніжно і коротко, як і вперше. Але ж не можу я брехати сама собі, що жодних відчуттів та емоцій це в мене не викликає. Так, викликає..

— Солодка дівчинка, — задоволено вимовляє хлопець. 

        Хоча розумію, що для повного задоволення він хотів би значно більше. Та навмисно ж демонструє мені, що цінує кожен дотик, що я особлива для нього.

— Рада, що тобі солодко. Смачного! — ледь посміхаючись, відповідаю своєму красеню і ховаюсь за чашкою.

— Ти так мило соромишся, — зауважує Кирило. 

     І звідки в нього такий гострий язик? Так і хочу побажати його прикусити. Але як вихована дівчинка стримуюсь. 

       Хлопець дякує за сніданок і допомагає прибрати зі столу. Обтирає рушником чистий посуд на кухні, уважно поглядаючи на мене.