Глава 51

Ліля

— Давай я принесу тобі чаю?— Пропонує турботливо Кирило. 

        Поки я лежу на нашому ліжку, він сидить поруч і поправляє моє волосся, прибираючи прядку з обличчя. Потім проводить повільно по щоці, плечу, руці, бере мою долоню в свою руку і починає вимальовувати на ній якісь візерунки, ледь торкаючись. Цими незвичними відчуттями прагне повернути мене в тіло. Мурахи бігають по шкірі, як після легкого запаморочення, там, де він торкається. І це дуже приємно і ніжно, але ще більш незвичайно. А, може, він так вирішив розбудити в мені чуттєвість і спробувати спокусити. Навіть не знаю, що зараз чекати від цього неймовірного хлопця. Це ж треба завжди бути поруч, коли він потрібен. Завжди проявляти свою силу так доречно і лагідно. Завжди дивитися на мене такими закоханими очима, не отримуючи того ж у відповідь. Ось тепер я чітко бачу і розумію, що його погляд саме закоханий.

— Добре, дякую тобі, — відпускаю від себе хлопця, — ти б поснідав з усіма. Тільки виснажуєшся через мене, сюди мене вкотре заносиш.

— Крихітко, я не виснажуюсь. Я отримую задоволення, обіймаючи тебе і тримаючи в своїх руках, відчуваючи, що в цей момент Ти Лише Моя, — вимовляє повільно кожне з останніх слів, щоб підкреслити їх виняткове  значення 

   Кирило пильно дивиться в вічі і злегка посміхається, облизує губи. 

— Але я б не відмовився і виснажитися з тобою, в ліжку, — додає хлопець.

       Червонію, розуміючи його натяк на близкість. А в голові проносяться картинки про те, як торкався до мене Ярослав, і як я палала, не маючи сили стриматися і бути на відстані від нього. Як бажала кожного поцілунку, і кожного дотику.. Ховаю обличчя руками. Стає дуже соромно за ці свої думки і спогади. Цього не мало ніколи бути з чужим юридично ще чоловіком.

— Не лякайся, — додає Кирило,— я розумію, що мені це поки що не світить. На жаль. Тож піду по чай, недоторкана моя принцесо.

         Хлопець швидко повертається з тацею. На ній чай, три сирника на тарілці та кілька крихітних, наче з іграшкового набору, чашечок з джемом і сметаною.

— Як почуваєшся, крихітко? — Ніжно дивиться на мене, залишаючи тацю трохи осторонь.

— Вже краще, дякую, заспокоїлась, — не хочу змушувати мого лицаря хвилюватися.

— Тоді тримай, — подає мені чай Кирило і наші долоні знов зустрічаються. Швидко забираю руки і відпиваю чай. Солодкий і теплий, ромашковий. — З чим бажаєте скуштувати свій витвір мистецтва, принцесо? — Дражнить мене хлопець, відокремлюючи шматочок виделкою.

— Я й сама можу поїсти, не маленька, — заперечую. — Але поки не дуже голодна.

— Звісно, не маленька, мене не приваблюють малі дівчатка, — фиркає Кирило. — Не дуже голодна, але втомлена? — питає він.

— Так, — погоджуюсь.

— От тому і треба заряджати твій організм глюкозою. Інакше втома не пройде, — з виглядом експерта пояснює хлопець. — Є звісно варіант: поспати, щоб організм шукав сховані енергетичні резерви. Але звідки їм в тебе взятися, ти ж худенька і тендітна, моя крихітко.

 І після короткої паузи Кирило додає:

 — Ти більше полуничний, чорничний чи  яблучний джем полюбляєш?

— Не знаю, всі варіанти звучать смачно, — без особливого ентузіазму відповідаю я.

— Ну тоді й спробуємо всі, — посміхається Кирило і підносить до моїх губ маленьку ложечку. 

        А я трохи відсторонююсь і чекаю, що робитиме далі. Невже, як дитину, вмовлятиме тут?

— Тоді підем іншим шляхом, вередунко, — впевнено каже хлопець.