Глава 45

Кирило

           Як же мене бісять ці постійно нові букети квітів вдома у Лілі. Ні на мить не забудеш про наявність суперника, якого ніколи не бачив. Але за розмахом — то величезний букет, то постійно один за одним — зрозуміло, що це не якийсь там студент, а чоловік з можливостями. І ці можливості не варто недооцінювати. На додачу до її стриманості це просто виводить із рівноваги. Так, мою увагу прагне привернути більшість одногрупниць. Мої слова, що нічого їм не збираюсь обіцяти в разі цього, вперто пропускають повз вуха. Але я не можу. Вперше в житті не можу дозволити собі гуляти то з однією, то з іншою, не можу випустити з поля зору Лілю. Не хочу почути щось типу: "Ти ж знайшов собі іншу дівчину, то і насолоджуйся стосунками з нею".

— То від кого ж ці квіти? — Не витримую і запитую знов, коли крихітка отримує з рук кур'єра черговий букет. 

— Від людини з минулого, яку я б воліла не бачити, — відчуваю полегшення від того, що лід сколихнувся, коли Ліля нарешті відповідає хоч щось на це питання. Вона не виказує радості з приводу квітів, але напис на картці тягнеться прочитати. Тож певна зацікавленість присутня. Картку від мене дівчина не ховає, а спокійно кидає на журнальний столик.

— Сподівається повернути тебе цими широкими жестами і прекрасними букетами, "впевнений він", — мало не вибухаю від гніву. 

— Довго буде сподіватися. Він зрадив мою довіру. 

Ліля намагається виглядати байдужою. А в моїй голові проноситься думка, про те, що я останній дурень і давно вже міг використати цю тактику, а не сподіватися на свою зовнішність та відчуття безпеки, яке наче створив для неї. Не сподіватися на час, що проводимо разом, що викликав тільки звичку бути поряд, але не наблизив її до мене так, як мені б хотілося. Розумію, мені навіть не потрібно було б витрачатися на такі великі букети. Міг би і по квітці кожен день дарувати. Для дівчат це ж в першу чергу увага. Це було б нагадуванням, що я бачу в ній саме привабливу дівчину, а не просто розумну і цілеспрямовану подругу. І тоді квіти перед очима нагадували б постійно їй про мене, а не про нього. Може, від цього її настрій покращився б швидше? От дурень! Таки ставлю це питання вголос. 

 — Лілю, скажи, може я дурень? Може мені вже давно треба було отак засипати тебе квітами, щоб ти схотіла бути моєю дівчиною?

— Ти справді думаєш, що це щось змінило б? — Дивиться наївно мені  в очі крихітка і додає, — я не маю наміру бігти до Ярослава, хоч він і присилає букет за букетом. 

     Прям таки щастя, що не має наміру. Опція з квітами відпадає як спосіб підкорити цю дівчину. Видихаю, але згадую бій, який вона дивилася в клубі, як зачарована, не реагуючи на мою присутність.

— То це все ж таки той Ярослав?  З клубу, що бився після мене? — В мені знов закипає злість, але придушую її, бо ж не можна відверто  злитися на правду, яку тобі зробили ласку нарешті розповісти. Вона ж нарешті підпускає мене ближче, глибше у душу.

— Так, він, — видихає Ліля. І різко кинувши на підлогу рюкзак із формою для йоги, яку щойно складала, наближається і обіймає мене. Як би не було, а емоції один одного ми навчилися читати і знаємо, коли треба підтримати і обійняти. — Тобі я довіряю. На відміну від нього, — м'яко вимовляє дівчина. 

      Приємно знати, що хоч чимось його обійшов. Та й не просто "чимось", бо ДОВІРА — це багато, це важливо. 

— І його я не обіймала стільки разів, як тебе. — відволікає від потоку думок крихітка, погладжуючи руками по спині. — Я проводжу з тобою часу більше, ніж з кимось іншим. Ти справді мені дуже дорогий, але..

— Завжди ці "але", — притискаю її до себе міцніше. — Коли вже буде без них, Лілю?

— Якби ж я знала..

      Її розгублена інтонація красномовно свідчить про те, що питання з категорії тих, на які сама не має відповіді. Тож годі й питати. Дідько! Як же хочу щоб було інакше. Ліля додає, що хоче розповісти мені ще якусь правду. Уважно слухаю. Особливої ваги це зараз для мене не має. Просто на одного уявного чоловіка поруч із нею стає менше. Але це не вирішує проблему з тим, котрий таки є. І навіть посилює, якщо він був єдиним.

       Помічаю, що для Лілі ця правда має значно більше значення, враховуючи факт її проживання з Іваном Федоровичем. Але цей чоловік дійсно завжди поводиться як дбайливий батько. Він мені зовсім не конкурент, не суперник. А, можливо, її дуже напружував факт мимовільної брехні, яку вона звісно ж не планувала. Тож дякую за щирість, виказую своє розуміння обставин, прийнятих рішень і присутності цієї людини в її житті, бо їй в його домі добре. І додаю, що я б дуже хотів, щоб їй було добре і зі мною.

— Мені добре з тобою! Чесно!  Дуже добре! — випалює, не замислюючись, зазираючи щиро в очі. А потім відводить їх донизу і додає, — Пробач! Пробач, що не можу дати тобі те, що мріє запропонувати чи не кожна інша дівчина. Я не ображуся, якщо ти схочеш з іншою мати все, чого потребуєш.

      Це звучить дуже неприємно для мене, ображає. Фактично те саме, чого я й не хотів чути від неї, хоч нічим і не провокував. Відчуття, ніби вона мене відштовхує, хоч і продовжує обіймати. Така от в Лілі чи то турбота, чи то чесність. Ну, так, вона ж не може формально вимагати вірності, бо не йде на повноцінні стосунки, яких я прагну.  Знов притискаю її міцніше, бо відпускати не хочу. Зовсім не хочу: ані зараз, ані загалом. Міцність обіймів вже стала для нас якимось захисним запобіжником в найбільш неприємних моментах. Там де інші б вже образилися і розсварилися, ми ховаємо небажані емоції за обіймами.