Глава 43.2

Ліля

— Ліль, скажи, може я дурень? Може, мені вже давно треба було отак засипати тебе квітами, щоб ти схотіла бути моєю дівчиною?

— Ти справді думаєш, що це щось змінило б? — Поглянула йому в очі, — я не маю наміру бігти до Ярослава, хоч він і присилає букет за букетом. 

— То це все ж таки той Ярослав?  З клубу, що бився після мене? — З образою вимовив Кирило.

— Так, він, — видихнула я. І різко кинувши рюкзак з формою на підлогу, підійшла обійняти хлопця. — Тобі я довіряю. На відміну від нього. І його я не обіймала стільки разів, як тебе. Я проводжу з тобою часу більше, ніж з кимось іншим. Ти справді мені дуже дорогий, але.

— Завжди ці "але", — притис мене до себе міцніше Кирило. — Коли вже буде без них, Лілю?

— Якби ж я знала..

    Я справді не знала, що ще йому відповісти. Менше за все хотіла б зробити боляче чи давати марні надії. Але так вже сталося, що я здатна тільки на ті стосунки, на які здатна. Самій вкрай дивно, що я взагалі вимовила вголос ім'я Ярослава, тим більше в розмові з Кирилом. Але ж не маю наміру йому брехати. А ці квіти..колись таки довелось би пояснити звідки вони беруться знов і знов.

— Кір, — прошепотіла я, все ще стоячи в міцних обіймах хлопця, — якщо вже в мене з'явилися сили говорити, то я скажу тобі ще одну правду. Бо ніколи не мала наміру брехати тобі чи будь-кому.

— Правду? Я слухаю, — трохи відсторонився, дивлячись уважно в очі хлопець. 

— Я не була нареченою сина Івана Федоровича. Я лише хотіла сказати тоді, що Данило був Героєм і говорити гидоту про його батька, таку добру і порядну людину, просто неприпустимо. А ти зрозумів мене тоді інакше. І Андрій Валерійович з Іваном Федоровичем вже вирішили не переконувати студентів в іншому, лишити ту версію, яка всім зрозуміліша. Сказали, що люди, які таке шукають, швидше вірять в брудне і погане, ніж в добре і чисте. Але Іван Федорович справді став мені батьком. Таким, яким і рідний ніколи не був. Хочу, щоб ти знав це.

— Дякую за довіру, крихітко, — посміхнувся Кирило, — я помітив його ставлення до тебе, щойно приніс тебе тоді додому. І я радий, що тобі життя подарувало людину, поруч з якою тобі добре. Хоча я б дуже хотів, щоб тобі було добре зі мною.

— Мені добре з тобою! Чесно!  Дуже добре! — вимовила на одному подиху, зазираючи йому в очі, — Пробач! Пробач, що не можу дати тобі те, що мріє запропонувати чи не кожна інша дівчина. — І додала, — я не ображуся, якщо ти схочеш з іншою мати все, чого потребуєш.

— Не потрібні мені інші. Невже ти цього ще не зрозуміла, крихітко? 

 Знов притис міцніше до себе,опустивши голову до моєї маківки. Гучно видихнув і, поглянушви на годинник на стіні, додав.

 — Пора йти, бо запізнимось.

      Повільно послаблюючи свої обійми і пірнувши рукою в моє волосся, Кирило несподівано поцілував мене. Ніжно, обережно, ненав'язливо. Він застав мене так зненацька, що просто не знала, як реагувати. 

— Вибач, не втримався. Я мав хоч би спробувати розбудити свою сплячу красуню, — перевів на жарт він те, від чого обом на мить стало ніяково.

— Може, ти й маєш рацію. Може, частина мене дійсно спить отруйним сном, — підтримала я його жарт, десь в душі відчуваючи це зовсім не жартом.