Глава 43

Ліля

        Тиждень був важкий, але продуктивний. Контрольні написали і заліки склали і я, і Кирило досить добре, бо звикли  вже разом готуватися ще з того часу, коли він приносив мені конспекти. В нас виробився якийсь дивний, але, треба визнати, зручний графік: тричі на тиждень після занять ми приходили до мене обідати та навчатися, потім він супроводжував мене до йога-студії, бо його тренувальна зала теж знаходиться неподалік. Нам завжди було комфортно і цікаво разом. Після тренування обов'язково проводжав мене додому. Кирило так мав впевненість в моїй безпеці і завжди намагався розвеселити. Я не заперечувала. Часом ми забігали разом за продуктами до супермаркету, які мені якраз і не доводилося нести. І лише тоді він таки відправлявся додому, а я готувала вечерю в очікуванні Івана Федоровича. Або міг затриматися доробляти якісь наші завдання і залишитися на вечерю. Спільну мову з батьком вони знайшли, здається, ще коли я хворіла. Тож Кирило був вже своїм в цьому домі. І залишитися прагнув все частіше, навіть інколи вигадуючи приводи типу перевірити зроблене. А його батьки тим часом перебували за кордоном.

      Він без сумніву став мені дуже близьким, майже рідним, я йому повністю довіряла.  Але от потягу до нього я не відчувала. Навіть  незважаючи на всю його привабливість, ніжність і турботу.  

        Спершу він дуже ревниво поглядав на квіти у вітальні, хотів дізнатися від кого вони. А я ніяковіла та не могла дати хоч якусь  відповідь.

— Від людини з минулого, яку я б воліла не бачити, — якось таки вичавила з себе, збираючись на йогу і отримавши черговий букет з карткою "Впевнений, ти найкраща". Чи був це натяк на навчання, чи на щось інше, я навіть не встигла замислитися.— Але як бачиш він знайшов мене навіть тут. Не знаю, на що розраховує, але, на щастя, крім квітів, більше ніяк мене не турбує, — додала опускаючи чергові, цього разу темні оксамитові троянди у вазу з водою.

— Сподівається повернути тебе цими широкими жестами і прекрасними букетами, "впевнений він", — невдоволено підсумував Кирило.

— Довго буде сподіватися, — відрізала я. 

Кирило ніби на мить посміхнувся. 

— Він зрадив мою довіру! — Вимовляю вголос і усвідомлюю, що це саме та причина, через яку я і боюся і не маю бажання бачити Ярослава в своєму житті. Мені досить комфортно з тими людьми, які поряд, яким я довіряю. А згадка про Ярослава кожен раз вмикає в мені потребу і бажання захищати свою душу.