Глава 34.1

Кирило

— Ти ж Кирило, — майже ствердно каже чоловік, і я киваю у відповідь. — А я — Іван Федорович, ходімо чаю теж вип'ємо. Бачу, і тобі не завадить заспокоїтися. — Проходжу за ним на кухню. — Ти дурниць наробити встиг із тим Козиревим? — Запитує, наповнюючи чашки.

— Якщо під дурницями маєте на увазі, чи змусив я його нахабну пику різко змінити вираз, то так. Пару разів вмазав. Я не втаємничений у ваші стосунки з Лілею, але як би не було, а влаштовувати такі привселюдні демонстрації з метою познущатися і довести чутливу дівчину істерики ненормально.

— Ненормально, — погоджується. — Але ж ти розумієш, що проблем і собі створив? Кортить вилетіти з університету ще до першої сесії?

—  Не кортить! Та байдуже вже! —  Психую. — Я не міг інакше! 

— Розумію,— киває він, — і ціную твій захист і підтримку моєї дівчинки.

Напружує якось мене це "моєї дівчинки". Волів би, щоб вона була тільки моя, і не відмовлюсь з перших вуст отримати спростування слів Стаса. Тож не витримую і вирішую з'ясувати все зараз, але тільки потім розумію, що питання ставити треба було інакше..

— Ліля встигла сказати, що Ви втратили сина на війні і дружину. Вимовила на останньому подиху "Данило був" перш ніж остаточно втратити сили у водоспаді сліз. Тож я зрозумів, що він був її нареченим? Це тому вона живе з Вами?

— Так, я втратив сина і дружину, — вимовляє чоловік, важко зітхаючи. — Але, на щастя, життя мені подарувало доню Лілю. І тому вона живе тут, тепер це її дім. Після всього, що пережила ця дівчинка, вона досі надзвичайно добра і щира. Вона не кинула чужого їй чоловіка помирати від самотності і туги. І я обов'язково подбаю, щоб про неї ніхто більше не посмів розповсюджувати такі огидні чутки.

— О, я вже бачу спільну рису, — мимовільно вимовляю вголос те, що пролітає у свідомості, а Іван Федорович дивиться на мене із німим питанням в очах, — в Лілі тільки й вистачило сили обуритися тим, що Козирев Вас обмовляє. А Вас обурює те ж саме, але стосовно Лілі. 

— Так і є, хлопче, коли люди поважають інших і дбають про них більше за себе. В моєму житті лишився один сенс - і це Ліля. Колись вона ще відкриє своє серце якомусь гідному чоловіку і влаштує своє життя з ним. Але і тоді вона залишиться моєю дівчинкою, моєю донечкою.— Він робить довгу паузу, відпиває чай і, задумливо дивиться, наче в себе. А потім додає, — ну добре, я поспілкуюся з деканом вашого факультету. Подивимося, як можна владнати ситуацію, щоб ти не мав проблем через неї, — обіцяє Іван Федорович.

— Ви знайомі з деканом?— Навіщось запитую, хоча після швидкого приходу лікарки то вже не дивує.

— І дуже добре. Багато років викладав в цьому чудовому навчальному закладі. І очолював фіз-мат. До загибелі сина..

— А як давно Ліля живе у Вашому домі? — наважуюся запитати.

— З початку навчального року, — спокійно відповідає чоловік, — Так на заняття ближче. — З цим точно не посперечаєшся. — Раніше у подруги жила, але та якраз нещодавно вийшла заміж, — додає. — Ти ж знайомий із Зоряною. Вони ж разом твій бій відвідували вихідними.

— Так, — погоджуюся, розмірковуючи над тим, що він добре ознайомлений із життям Лілі і може пролити світло ще на деякі моменти. — І потрапили не тільки на мій бій, а ще якогось Ярослава Сокола, з яким обидві знайомі. В мене виникло відчуття, що той бій справив на Лілю значно більше враження. 

— Так, я знаю, це правда, — підтверджує Іван Федорович і одразу карбує, — але навіть не намагайся щось дізнатися в мене. Це особиста справа Лілі. 

Про інші "особисті справи Лілі"  і питати  не буду. Вона й сама дала зрозуміти про стосунки з його сином. Хоч він і обійшов цю тему, бо, мабуть, й досі болить, та подробиці вже не важливі.