Глава 41.1

Ліля

— Що сталося, Лілю? — Обіймає за плечі батько.

— В моєму житті було не багато чоловіків. Навіть якщо рахувати Кирила, який безперечно приділяє мені багато уваги і колись казав, що хоче, щоб я була його дівчиною насправді, а не тільки вдавала.

— І що в цьому тебе бентежить? — продовжує ласкаво дивитися в вічі.

— Кирило зве мене крихіткою, бо з першого дня встиг на руках потримати, ще коли знепритомніла біля приймальної комісії. — В голові починає паморочитися. Хапаю побільше повітря. 

— Лілю, сідай-но на канапу, — Іван Федорович обережно підводить мене, я сідаю. А він миттю приносить склянку води з кухні, в яку, вочевидь, вже встиг накапати заспокійливе, розумію за смаком. Батько пригортає мене до себе і погладжує по голові, як малу дитину, заспокоюючи. — Але ж які чудові квіти! — Каже він, — той інший чоловік, Ярослав Сокіл, як я розумію, — я тільки мовчки покачую головою, ледве киваючи, — ставиться до тебе теж дуже добре, якщо надсилає такі квіти і називає тебе найчарівнішою квіткою. — Робить паузу і додає, — в цьому я з ним абсолютно згоден.

 — Але як він мене тут знайшов? І чому зараз вирішив надіслати ці квіти?  — розгублено і якось налякано шепочу я.

 — Люба, ми з тобою про це говорили, тобі не варто боятися його і контактів з ним. Пам'ятаєш?

 — Пам'ятаю.. але як?

 — Здається, я знаю відповідь на твоє питання, моя хороша,  — каже батько, хвилинку поміркувавши.  — Андрій Валерійович - ваш декан і мій друг згадував, що перевіряв твою причетність до організації попередньої виставки у Ярослава. Сокіл раніше теж в нього навчався і вони підтримують зв'язок. До речі, Ярослав тоді дав тобі дуже гарні рекомендації і запевняв, що ти, як ніхто інший, заслуговуєш на шанс вчитися в нашому університеті. Це він розвіяв всі сумніви і остаточно переконав Андрія зарахувати тебе до вишу.

 — Отакої,  — засмучено видихаю, а очі так і наповнюються сльозами. — А я, дурепа, наївно вважала, що сама всього досягла.

 — Ти що, мила?! Навіть не думай засмучуватися! Ти, справді, дуже багато досягла сама! 

 — Правда?  — відчуваю себе дійсно малою розгубленою дитиною.

 — А хіба не ти готувалася до іспитів і складала їх?

 — Я.

 — А хіба не ти, ще навіть не ставши студенткою, вже виконувала проекти як графічний дизайнер?

 — Я.

 — А хіба не ти організовувала ту першу виставку в будинку Сокола?

 — Я, із Зоряною.

 — Донечко, ти вже зробила значно більше, ніж інші студенти. І навіть більше  — ти надихнула декана на проведення такої виставки в університеті.

 — Мабуть,  — погоджуюся з останнім.

— Перевіряти рекомендації в теперішньому світі - цілковита норма. Невже ти б хотіла, щоб цей Ярослав сказав про тебе погано?

 — Звісно, ні.

 — От він і сказав те єдине, що міг про тебе сказати. Що ти працьовита і відповідальна, мотивована і розумна. Він просто чесно підтвердив це. То чи є через що тобі засмучуватися?

— Мабуть, ні,  — погоджуюсь з аргументами батька і відчуваю себе вже спокійніше і впевненіше. Та й справді приємніше, коли про тебе кажуть добре, ніж коли погано. 

 — А адреса..Тільки Андрій міг дати мою, нашу адресу Соколу. Питання: навіщо? Але якщо він знає, де ти навчаєшся, то міг шукати зустрічі з тобою в університеті. Ти б цього хотіла?

 — В жодному разі,  — майже викрикую миттєво.

 — Ну, от бачиш, доню. Мабуть, і Андрій так вирішив, не хотів, щоб Сокіл зараз турбував тебе там. Цілком можливо, він дізнався про твою тривалу відсутність і нездужання і вирішив підтримати і порадувати цими квітами.

 — Як складно, коли від своїх ран і того, хто в них винний, неможливо сховатися,  — вимовляю я розгублено.

 — Не завжди варто ховатися, доню. Я от теж ховався. І що? Тільки гинув. А людиною себе знов відчув, лише коли перестав ховатися від правди і прийняв неминуче: що ніколи вже не побачу рідних людей і годі їх шукати серед інших. Коли ти осяяла мій шлях, а потім посприяла  поверненню до університету, друзів і колег. — Батько переводить подих і уважно дивиться на мене,  — може й тобі, доню, слід прийняти факт, що ти ще не раз зустрінеш десь свого Ярослава, і перестати цього боятися?

 — Можливо..

 — Повір мені, чоловіки не дарують таких шикарних квітів жінкам, котрі їм байдужі чи котрим вони бажають чогось поганого.  Ти звісно, можеш викинути ці квіти, якщо тобі неприємно їх бачити. Але він лише вирішив нагадати тобі, що ти найкраща найчарівніша. І це чиста правда! Ти ж така і є, доню.

 — Дякую, тату. Мені так пощастило, що Ви тепер в мене є,  — обіймаю чоловіка, дивлюся на ці запаморочливі квіти і вирішую,  — та нехай стоять собі, вони ж гарні. Я так і вечерею не нагодувала Вас. Може, ходімо?— їсти зовсім вже не хочу, в голові думки рояться і жалять наче бджоли, але скільки можна змушувати його за мене хвилюватися?

 — Звісно, ходімо, доню. Я дуже зголоднів. Це був довгий день.