Глава 41

Ліля

       Все якось поступово налагоджується. В університеті ніхто не чіпає. Може, через попередження декана, а може, й постійна присутність Кирила поруч впливає. Коли поруч опиняється Стас, Кирило і досі кидає на нього такі злі, просто дикі погляди, наче готовий в будь-який момент кинутися захищати мене знову і при цьому битиме значно сильніше.

      Дівчата з Кирилом, як і раніше, воркують. Тепер щодо виставки. Вже і з митцями домовилися, і оформлення приміщення продумують. Так і сиплять ідеями, щоб виділитися і привернути увагу хлопця, який опинився в ролі головного організатора. А мені байдуже це все. Добре, що не я вже за старосту і що про виставку Кирило мені про все наче звітує при інших, щоб не забували, хто приніс ідею, але не напружує нічим. 

        Мій новий батько дуже змінився з часу нашого знайомства, став більш схожий на того чоловіка, яким був до втрати близьких. Бачити це щодня дуже приємно. Він знов займається улюбленою справою. Але не забуває постійно нагадувати, наскільки я йому дорога.

          Поки я пораюсь на кухні з вечерею лунає дзвінок у двері. Іван Федорович затримується після якоїсь наради, але, дивно, він завжди відчиняє сам. У вічко бачу незнайомого хлопця з величезним букетом різнобарвних троянд. В житті таких букетів ніколи не бачила. Відчиняю з повною впевненістю, що він просто помилився адресою.

— Лілія Дмитрюк? — запитує незнайомець.

— Так, — розгублено киваю.

— "Всесвіт квітів", служба доставки. Розпишіться будь ласка, — дістає з-за букета розгорнуту папку з закріпленим аркушем і ручкою.

— А від кого квіти? — промовляю задумливо.

— Пробачте, не маю такої інформації. Гарного вечора Вам! — відповідає хлопець, передаючи мені важезний букет, і швиденько з полегшенням біжить вниз.

Відчуття, що я нічого важчого в житті в руках не тримала. Залишаю квіти на дивані у вітальні та шукаю вазу. Від кого б не були, але ж вони живі і надзвичайно гарні. Аромат просто зачаровує. Я й не знала, що троянди аж так пахнуть. Мабуть, бо їх так багато. Очі розбігаються. В цьому букеті, мабуть, зібрані всі кольори троянд, які тільки є. І такої кількості їх разом мені ще не доводилося зустрічати. Дуже дивує, що вони не колючі. Мені ж довелося обійняти той букет всім тілом, але жодної подряпини. Такої вази я звісно не знайшла. Довелося використати відро і залишити в ньому букет на підлозі. Здавалося, що журнальний столик такого навантаження просто не витримає, а псувати чужі меблі не хочу.

          Вечеря нагадує про себе ароматом смаженого м'яса з кухні — і я миттєво кидаюся до неї, щоб не спалити страву. Завершивши приготування, розміщую посуд та столові прибори на столі. І в цей час якраз і повертається додому господар. Дуже вчасно. Він завжди знімає піджак перед вечерею, тож  проходить в свою кімнату повз вітальню і помічає букет, який просто неможливо не помітити.

— І хто подарував моїй донечці таку красу, — питає з посмішкою. Настрій має гарний, як завжди.

— Уявлення не маю, — знизую плечима я автоматично.

— Одне я точно знаю, — продовжує Іван Федорович, — ця надзвичайна дівчина точно заслуговує таких прекрасних квітів. Лілічко, вони хоч трохи підняли твій настрій?

— Мабуть, я не встигла про це подумати, — промовляю, наповнюючи тарілки їжею, — поки шукала, куди їх ставити, і намагалась не прогавити на сковорідці стейки, про все інше геть забула. — Підходжу до квітів, вдихаю чарівний п'янкий аромат і потрапляю поглядом між білих і рожевих троянд на невеличку, крихітну порівняно з букетом, картку. І цікаво, і лячно водночас прочитати напис на зворотному боці. Дістаю картку і на мить завмираю, не наважуючись подивитися — "Для найчарівнішої  в світі квітки", — читаю вголос і застигаю на місці.