Глава 39

Ліля

        Треба зізнатися, що сидіти вдома мені вже набридло. І останній тиждень я навіть відвідую йога-студію Зоряни.  І надалі відвідуватиму. Фізичне  навантаження обрала мінімальне, але хоч якесь потрібне. Не лежати ж в ліжку довічно. Я знов стикнулася з людською жорстокістю, на яку наче й не заслужила, але чи варта вона, щоб відмовлятися від усіх своїх мрій і здобутків? Мабуть, ні. Та й усі в один голос запевняють, що все буде добре. Думаю все частіше про те, щоб перевестися на заочне. За кілька тижнів я вже наче встигла скучити за проектами з графічного дизайну, але з креативністю якось слабко. Навіть практична виходить так собі. Хто за такий результат гроші платитиме? 

— Тобі зараз не потрібне перевантаження, — переконує мій дбайливий тато, — щоденні прогулянки, йога, яка на тебе добре впливає і спілкування в студії, повноцінний сон, — наполягає він, коли я починаю тему щодо роботи за вечерею. — От коли повністю відновишся, тоді і повернеться твоя креативність і творчість. А зараз подумай про навчання, сесія вже недалеко.

І я повністю розумію резонність таких рекомендацій, бо одного разу вже себе перевантажила, а потім ще емоції через цих нестерпних чоловіків та їх вибрики мене доконали.

— І тобі пора вже почати знов відвідувати заняття, — додає Іван Федорович.

— Я дещо сумніваюся щодо цього, — чесно зізнаюся.

— Що тебе турбує, доню?

— Як будуть дивитися на мене інші студенти після того випадку? Та як викладачі після довгої відсутності? Не хочу, щоб жаліли чи знов знущалися, як Козирев.

— Знущатися точно не будуть. Тобі ж Кирило розповідав, як безапеляційно провів виховну роботу ваш декан і попередив всіх про неприпустимість подібного в навчальному закладі.

— Так, казав, що обіцяв одразу відрахувати за агресивне зневажливе відношення до інших. А це Ви попросили не карати Кирила? — ніяк не можу відучитися звертатися на "Ви", хоча може й нормально - в деяких родинах рідні діти саме так з повагою до батьків і кажуть.

— Не зовсім так, я пояснив ситуацію. А оскільки  Кирило мав на меті твій захист, то його і "покарали" гідно — обов'язками старости, таким чином і підтримавши його позицію. Тобі тепер таке навантаження теж зайве. А ти хіба не задоволена таким рішенням?

— Цілком задоволена.

— Козирева через зв'язки батька та пом'яте обличчя й не можна б було відрахувати тоді. Тож принишк — і добре. Вдома з ним свою "виховну роботу" батько провів після зустрічі з деканом. — Батько дивиться на мене уважно, розуміючи з досвіду, що це не все. — То що ще тебе турбує, Лілю?

— То Кирило і інші тепер вважають, що я була нареченою Данила?

— Вийшло, що так. 

— Але я зовсім не збиралася нікому брехати.

— Звісно, доню.

— Хотіла сказати: "Данило був Героєм і не можна казати погано про його батька, який такого сина виховав".

— Лілю, люди часто розуміють по-своєму те, що говорять чи недоговорюють інші. Але цього разу ми з Андрієм Валерійовичем вирішили не спростовувати їх думку. Так для них зрозуміліше. Тільки той, хто втрачав, здатен зрозуміти, як цінно знайти в комусь душевне тепло, на яке вже не сподівався. Як може стати тобі людина дорогою і рідною, навіть якщо не однієї з тобою крові. Хоча як бути однієї крові та бути ворогами чи просто не знаходити спільної мови, знає в цьому світі значно більше людей. І в погане чи брудне їм повірити легше, ніж в чисте і добре.

— Мабуть, це так, — зітхаю я. Безглуздо сперечатися з батьковою мудрістю. Він життя прожив. Ще й яке життя! Не заливаючись горілкою десь під парканом, а навчаючи та виховуючи, як бути гідними, нові покоління одне за одним.

— Лілю, ти Не брехала. І ти Не зобов'язана з будь-ким розмовляти про особисте чи пояснювати комусь. Тому почувайся вільно, — радить досвідчений чоловік, роблячи наголоси на ключових "не".

— Так, це правда. Я намагатимусь концентруватися на навчанні, бо ж незабаром і час сесії прийде. А ще треба організувати виставку не гірше, ніж раніше.