Глава 38

Ліля

— Ти як, моя крихітко, — запитує Кирило, ніжно дивлячись на мене. 

Два тижні цілковитого спокою, на якому наполіг Іван Федорович і лікар. І жодного навчання чи роботи. Значну частину часу я просто проспала. Іван Федорович  дбайливо щодня питав, чи хочу я чогось, і обов'язково приносив те, що просила, якщо просила. Хоча зазвичай не хотілося нічого. Кілька разів мене навідувала Зоря і приносила власноруч приготовані смаколики, які б не зготував цей чоловік. Хоч якесь різноманіття для нього. Мені однак нічого не лізло. Тепер я відчувала підтримку вже двох близьких людей поруч. Ба навіть трьох, бо Кирило теж не забував про мене  і пару разів склав компанію для прогулянки. Він ніколи не задавав питань на ту тему, та й жодних серйозних питань. Просто був поряд. Обіймав, підхоплював на руки, виносив до лавки в парку і заносив назад, "щоб слабенька крихітка не напружувалася". Це було мило. А, може,  смішно. Я, мабуть, була жалюгідна. Емоцій в мені не стало. Мабуть, то так глибоко заспокоювали ліки, або щось в мені остаточно зламалося. 

          От за два тижні вже Іван Федорович дозволив Кирилу принести мені конспекти. Кирило розповів, як суворо роз'яснив всім правила поведінки декан, як тихенько поводиться і не відсвічує тепер Козир. І що його призначили замість мене старостою в знак покарання за бійку. Навчатися старанно налякані студенти тепер і так намагалися. За найкращі конспекти для мене Кирило пообіцяв дівчатам після сесії запрошення на каву з тістечками. Жартував, що за час моєї відсутності знов має купу уваги. Особливо часто під приводом виконання обов'язків заступника старости. Але пояснив всім зацікавленим, що серйозних стосунків нікому не пропонував і не збирається пропонувати. Може бути другом, а всі бажаючі більшого можуть розраховувати хіба що на разовий секс. Тож чи потрібно це їм, хай вирішують самі, щоб не мали потім до нього претензій. Що ж це теж позиція. І я зовсім не лізу в його особисте життя, не знаю, чи хтось чогось бажає, бо сама не бажаю стояти на заваді будь-чому. Він для мене чудовий друг. Носить часом на руках і цілує на прощання в щічку, не приховуючи у своєму палкому погляді, що бажає більшого.

— Та, ніби нормально, — невпевнено відповідаю я Кирилу, — давай вже конспекти, пора мені повертатися до навчання. Хай там що і хай там як, а стати спеціалістом в обраній галузі я мушу. Тож треба вчитися. 

— Тоді я допомагатиму, — змовницьки підморгує Кирило. 

Ми влаштовуємось на моєму ліжку. Він обіймає мене за спину, цілує в маківку та починає читати один з конспектів. Часом зупиняючись і коментуючи, намагаючись жартувати, щоб розворушити мої емоції. І намагається приховувати розчарування, коли це не вдається. Отак ми  і проходимо разом той матеріал, що я прогавила за два тижні. 

           Пізніше повертається додому Іван Федорович і повідомляє гарну  новину - він повертається до університету. І не просто до університету, а на своє попереднє місце — декана фізико-математичного факультету. І цьому я вперше за цей час, здається, радію. Принаймні дуже намагаюся радіти і посміхнутися. Бо цей чудовий чоловік просто щасливий повернутися до свого життя, до улюбленої роботи, де він безсумнівно принесе ще багато користі суспільству і виховає безліч гідних людей з усіх тих дуже різних осіб, що потрапляють до числа студентів університету. Альма-матер має пишатися своїми випускниками. Вірю, що так і буде під його мудрим керівництвом. 

       Потім зрідка починаю вибиратися на кухню і допомагати готувати щось смачненьке, щоб порадувати його. Продовжую щодня вчитися вдома в другу зміну, коли Кирило приносить нові копії конспектів. А ще розповідає новини. Більшість дівчат, звісно, залюбки готові долучитися до організації виставки під керівництвом красеня Кирила. Здається, я щось таке і уявляла раніше, розповідаючи йому про ці плани.