Глава 36

Іван Федорович

           Вже більше трьох років я й ногою не ступав на територію студмістечка от до вчорашньої  прогулянки парком з Лілею. А сьогодні прямую хоч і не до свого факультету, та це місце таке ж рідне. Погода хмарна і прохолодна, та я того навіть не помічаю. Роки викладання і життя у стінах  Львівського національного університету імені Івана Франка наче вмить захоплюють мене в свій полон. Сам дивуюся, як міг я стільки часу бути поза цим місцем і цим життям? Студенти вже розбіглись. Бібліотека зачиняється. Розійшлася і більшість викладачів та співробітників вишу. Та деканат факультету дизайну зустрічає мене привітною усмішкою секретарки Тетяни та повідомленням, що Андрій Валерійович вже чекає на мене. Переступаю поріг, підходжу потиснути руку товаришу вперше за тривалий час і не встримуюсь, щоб не обійняти й поплескати по плечу цю теж майже рідну людину. Людину, від всіх спроб допомоги якої, я колись відхрестився навідріз, бо, здавалося, ніхто не здатен був допомогти пережити те горе. Та ось я знов тут. І невимовно щасливий тут бути. Андрій просить зробити нам каву та відпускає секретарку. Ніхто не заважатиме розмові. Одразу кладу папірець на стіл товариша.

— Це що? — запитує миттєво.

— Ще одна довідка, для колекції так би мовити. Марина Ігорівна дала. Пам'ятаєш же завідувачку нашої студентської поліклініки? — Андрій згідно киває. — Оглянувши студентку Лілію Дмитрюк вдень, констатувала нервовий зрив та особисто надала першу допомогу. Студент Залісний не втік після бійки, а відніс на руках дівчину додому. До мене додому. Де їй і було надано допомогу.

— От вже дівчина! — Вигукує Андрій, — знав, що з нею буде цікаво. Не здогадувався, що аж настільки. 

— Втаємничиш, друже, про що мова? — тепер вже цікавлюся сам. Андрій зручніше розміщується в кріслі і починає розповідь.

— Нічим не примітна абітурієнтка на перший погляд. Та згадала про свій досвід організації мистецької виставки тогоріч. Вирішив перевірити в Сокола - був в мене такий гарний студент колись, а потім власник успішної рекламної агенції, що брав на стажування моїх студентів - виявилося, той цю Лілю розшукує. Досі до неї не рівно дихає, хоч щось там в них не склалося. А виставку вона саме в його домі і влаштовувала. Вмовив мене дати їй шанс та зарахувати. Не міг я відмовити Соколу. А дівчину вирішив перевірити, призначив старостою. Впоралася вона добре, згідно слів куратора. А тут ти, друже, з'являєшся нізвідки і кажеш, що бійка через Лілію Дмитрюк.

— Та й через мене, Андрію, — додаю до його розповіді, а очі товариша округлюються, як п'ятаки.

— А ти там яким боком, Іване? — очікує пояснень Андрій.

— Ліля не в змозі, та от Кирило коротко пояснив, що Козирев звинуватив привселюдно її у сексуальних стосунках з дорослим чоловіком, заявив, що з "папіком живе". За що й вигріб трохи від боксера.

 — А "папік" - це ти? — Сміється Андрій, мало не зачепивши чашку з кавою. Ото вже поворот! Ніколи б не подумав на тебе, Загорський. Все життя зразково правильним був.

— Та яким був, таким і є, — сміюсь разом з товаришем. — А якщо без жартів, Ліля мені як дочка. Ця дівчинка мене своєю щирістю до життя і повернула. Ти, ж мабуть, знаєш, що сирітка і не львів'янка?

— Знаю, — киває декан, — і з місцями в гуртожитку скрутно, — знов киває, — а в мене місця повно, тільки в душі було геть порожньо, от і запропонував їй в мене жити, в кімнаті Данила. Якби не вона і її щоденні розповіді про жахливі обов'язки старости, то й не сидів би я тут перед тобою, друже.

— От недарма взяв я цю дівчинку, ще й навантажив так, — дивиться радісно на мене Андрій, — вже, чесне слово, не очікував тебе знов побачити, Іване..як не намагався тоді підтримати, та, виходить, нічого не міг..— видихає і продовжує,— А ситуація нестандартна. Тебе добре знають. В можливість роману з молоденькою студенткою мало хто повірить, але не варто таку тему комусь дозволяти тріпати взагалі.

— Може, й не варто. Дівчинці таке ніколи не на користь. Кирило, мабуть, закоханий в Лілю. Він зрозумів її обурення на мій захист і згадку про мого Данила так, наче Ліля була нареченою Дані. Тож, може, є сенс підтримати, а не спростовувати його здогадку. Розумний хлопець, не дивись, що боксер. Конфлікт Козирева з Дмитрюк виник саме на підґрунті сумлінного виконання нею обов'язків старости. А от цим гівнюком переведений в особисту площину. Ще й як негідно. Раз вона з синцями на руці ходила завдяки цьому Козиреву, а тепер лежить нерухомо, наче нежива. 

— Згоден з тобою друже. Ще "бабських" брудних пліток бракувало мені на факультеті. Про навчання хай думають, а не в особистому житті інших длубаються. Напиши-но мені про всяк випадок заяву з поясненням від себе про обидва випадки. Я завтра збиру студентів, дізнаюсь, хто чув цю думку Кирила про наречену твого сина. А потім запрошу батька Козирева на розмову і вмотивую вплинути на сина, щоб хоч трохи почав думати про навчання. Вигнати його не можу зараз, хоч студент з нього ніякий, мотивації нуль. Може, й не піде далі нікуди інформація про цей випадок. Воно мені зовсім не треба.

— Домовились, друже. Дякую за розуміння.

— Та про що мова. Ти Степановичу зателефонуй. Він має для тебе пропозицію. Підеш наводити порядки у власній вотчині?

— А що так аж серйозно?

— Заступнику твоєму сьогодні ой дісталося, — вимовляє Андрій, допиваючи каву. — І якщо ти вже в нормі, Іване, чекаю у гості на обід якось вихідними, моя Валюша зрадіє тобі, ти ж знаєш.