Глава 35

Іван Федорович

            Аналізую ситуацію, що склалася: Ліля мені не кровна родичка, тож подумати про неї чи про мене сторонні можуть будь-що. Особливо, якщо люди мають бажання думати погано про інших, шукають привід принизити. Дуже помітно, що цей Кирило не байдужий до дівчинки і схильний думати про неї тільки добре. Тож його висновок про її стосунки із моїм загиблим сином в цій ситуації - найпідходящий, хоч і не правдивий. Та кого це цікавить? Якби Данило за життя зустрів Лілю, він неодмінно б обрав її своєю нареченою. Не пощастило синові зустріти цей скарб.. Як і довгим щасливим життям насолодитись не пощастило. То хай хоч донька живе без зайвих клопотів. І так чимало впало на її плечі за життя.

— Добридень, Андрію Валерійовичу! — набираю колишнього колегу і доброго друга.

— Оце так сюрприз! Доброго здоров'я, Іване! Чого так офіційно? — Лунає за кілька секунд у відповідь здивований голос. — Хоча, зізнатися, я так давно тебе не чув, що радий будь-якому звертанню. Вже й не був певен, що колись почую ще. Як ти, друже?

— Так, пробач, друже. Я справді надовго відгородився від усього світу. Та нещодавно, можна сказати, повернувся до життя.

— Радий це чути, — видихає Андрій. Знайомий голос одразу видає втому та знервованість, що трохи відтіснило здивування від мого раптового дзвінка.

— Дякую, друже, що ще пам'ятаєш, — відновлювати старі зв'язки, що сам же розірвав в стані гострого горя, з одного боку, дивно і незручно, а з іншого - ніби й не було тих останніх років. 

— Та як не пам'ятати, — сміється Андрій, — за чверть години нарада в ректора, знов твою заміну тріпати будуть, мабуть. Твій заступник отримав твою посаду після того, як ти раптово пішов, але на нарадах досі отримує безліч зауважень. Такого порядку, як за твого керівництва,  на факультеті немає. Слухай, а як до життя вернувся, то, може, й до університету повернешся? Я шепну ректору. Ти ж знаєш, Валентин Степанович теж зрадіє почути про тебе, Загорський. Можеш не вірити, але багато хто був вражений твоєю втратою і втратою тебе для цього закладу.

І приємно, і несподівано слухати давнього товариша, з яким пліч-о-пліч мало не все життя, ще зі школи, йшли. А може, він і має рацію. Спогади про університет, колег та студентів накривають сніговою лавиною. Розумію враз, як шалено скучив за усім. За атмосферою життя, що завжди вирує в цих стінах. За гомоном студентів та жартами викладачів, з приводу  чергових дитячих витівок.

— Спокушаєш, Андрію. Так згадалося все раптом, що я й сам, як хлопчисько, готовий бігти до Валентина Степановича й проситися, як додому, назад до університету хоч би ким.

— Тоді я записую, — продовжує жартувати друг, — так нашому ректору твої слова і передам, відволіку заразом увагу від наявних проблем. Давно тобі пора було вернутися до роботи.

— Дякую, друже. Але я тобі телефоную з іншого приводу. На твоєму факультеті чогось незвичного сьогодні раптом не було?

— Ти, як відьма, Іване, — видихає співрозмовник, — на три роки десь зник, а з'являєшся, вже знаючи навіть про інциденти між студентами іншого факультету. Чи ти провидцем став?

— Та ні, не став, друже. То що серйозний інцидент?

— Та то, як сказати. Боксер у нас є один, взяли по спортивній квоті, щоб заклад представляв на міжнародному рівні. Так от сьогодні мажор один, знаєш, мабуть, відоме прізвище Козирев?

— Чув таке, — підтримую розмову, — і боксера твого Кирила Залісного теж знаю.

— Ну ти, Іване, — дивується Андрій моїй обізнаності, — так, про нього мова, не люблю я цих спортсменів, творчий в мене факультет, не звик я з такими працювати. То їздять на свої збори, а то от морди іншим б'ють і зникають. А тут цей Козирев заяву вже накатав, що побив його Залісний прям серед біла дня в університеті. Й довідку медичну вже принесли. Свідків повно, та всі якісь перелякані, кажуть. Куратор групи нічого зрозумілого з цього приводу доповісти не зміг. Завтра доведеться збирати перший курс та з'ясовувати всі обставини особисто. Бо батько Козирева спокою не дасть за синочка свого.

— Андрію, друже, як треба я тобі цю ситуацію майже з перших вуст проясню, якщо знайдеш час зустрітися після наради в Степановича. Бо бійка там за дівчинку була. Точніше за мою майже доньку, Лілю Дмитрюк. — Андрій спантеличено, але з полегшенням видихає. 

— От завжди вмів ти дивувати, Іване, і не змінюєшся, чортяка! Чекатиму на тебе о шостій в своєму кабінеті. Влаштовує?

— Звісно, влаштовує. Вдячний тобі, друже. Не затримую, бо Степанович запізнень не терпить.