Глава 33

 Кирило

   Зранку чекаю Лілю біля її дому і сьогодні мені щастить більше. Дивлюсь, як крихітка наближається до мене, і починаю привітно посміхатися їй.

— Як почуваєшся, Лілю?

— Та вже більш-менш, — не дуже впевнено відповідає.

— То й добре. А ти знаєш, я дуже радий тебе бачити, — зупиняюсь і дивлюсь в її очі. Але сказати, що вони блищать не можу. — А хтось так і не винагородив мене обіцяним поцілунком за перемогу, — грайливо провокую її. Ліля опускає очі — знак не надто обнадійливий.

— Давай не зараз, — благально піднімає на мене очі  за мить. Мені аж шкода її стає.

— Звісно, не зараз. Я пожартував, просто хотів, щоб ти посміхнулася, — починаю чомусь виправдовуватися. І розумію, що ніколи ще так з дівчатами не поводився. І куди поділася вся моя впевненість? Щось я, як шмаркач якийсь, перед нею.. — Лілю, я справді хочу тебе цілувати, це ж не новина для тебе?

— Не новина, — погоджується, — але після минулої втрати, вибач, я ще не готова до стосунків, більш ніж дружніх. Ти чудовий! Кірюшо, ти чудовий! — Повторює і обіймає мене. — Але я не готова. Зовсім.

— Не хвилюйся, я почекаю, крихітко, — намагаюсь заспокоїти дівчину, — але щоб ти знала, — набираю більше повітря, — я не хочу вдавати твого хлопця. Я хочу бути твоїм хлопцем.

— Я тебе почула, Кирюшо. Дякую.

— А хоч обійняти тебе, як раніше, можу? — чогось про всяк випадок вирішив запитати.

— Можеш, — дивиться на мене і навіть ледь-ледь кутиками намагається посміхнутися. — Мені це приємно.

— Приємно чути, крихітко, — обіймаю мою дівчинку. Принаймні нікому іншому обіймати себе вона не дозволяє, наскільки я бачив. З усіма хлопцями в універі прагне тримати дистанцію близько метра. Ми вже заходимо в корпус і прямуємо коридором до аудиторії, як раптом позаду мене окликає Козир.

— Гей, Солоденький, а тебе справді влаштовує, що твоя дівка з якимось старим папіком живе?

      Зупиняюсь і розвертаюсь. Нахаба регоче. В коридорі досить багато народу, всі звертають увагу, на обличчях з'являються різні емоції:  в кого глузування, в кого здивування, в кого шок і очікування продовження вистави.

— Це я — "Солоденький"? — перепитую, наче мені почулося.

— Це ж твоя дівка з папіком живе, — нахабно повторює.

— А ти з чого таке взяв? 

— Бачив учора! — гонорово так заявляє і продовжує реготати. Не знаю, що він там міг бачити, і під чим взагалі був, що йому таке примарилося. Ліля ж нездужала останні дні. Але заявляти таке привселюдно — це вже занадто! Чи він безсмертним себе уявив?!

— Не знаю, що тобі примарилося, але наполегливо раджу вибачитися перед дівчиною, — відповідаю роздратовано, стискаючи вільну руку в кулак і не приховуючи, що в разі відмови йому буде непереливки. Кидаю погляд на неї і по очах бачу, що вона не розуміє, що тут, у біса, відбувається. Та й я теж.

— А що це за таке образливе слово? Я з батьком живу, то й що? — наївно пошепки запитує моя крихітка.

— Лілю, з батьком? Я думав, що твої батьки померли.. А  "папік" - то не батько. — Її очі округлюються в повному нерозумінні. — Він хоче сказати, що ти живеш з коханцем, який в батьки тобі годиться та тебе утримує. — На обличчі дівчини жах, очі червоніють і наливаються слізьми. Стас же продовжує реготати, геть страх втратив.

— Яка.. яка ж ти скотина, Козирев! — викрикує обурено Ліля, а з очей вже течуть сльози. Не витримую її сліз, підлітаю до Стаса і з розмаху б'ю пихату пику. — Іван Федорович - найкраща, найпорядніша людина в світі, не смій його обмовляти! — Вигукує в цей час дівчина. — Він сина на війні втратив! І кохану дружину в день звістки про загибель сина! — Тим часом замахуюсь і б'ю знову вже під дих. Придурок летить на підлогу, заляпуючи її кров'ю з, мабуть, зламаного носа.— Він мене як рідну доньку любить! — її голос слабшає, — як невістку, яку не дочекався. Данило був.. 

     Краєм ока бачу, як безсило, заливаючись сльозами, Ліля різко сповзає по стінці на підлогу. Миттю мчу до неї і, присідаючи поряд, обіймаю. Притискаю до себе сильніше. А в голові виринає її нещодавня фраза: "Після минулої втрати, вибач, я ще не готова до стосунків, більш ніж дружніх". Виходить, втрата - це Данило? Син цього батька, з яким вона таки живе. В мені вирує бажання підійти і добити того відморозка, за те, що їй боляче. Але не ризикую випускати крихітку з обіймів.

— Лілю, Лілю, — намагаюсь привернути її увагу, щоб заспокоїти, а сам ледве змушую себе говорити ніжним голосом, бо всередині досі вирує лють, — Лілі.. крихітко.. глянь на мене.. будь ласка, — не реагує, — бо інакше я вб'ю зараз цього тупого дегенерата. —  Нервово вигукую, і нарешті, схлипуючи, вона таки дивиться на мене і ледве чутно вимовляє:

— Не тре…— вимовити до кінця не може, бо повітря бракує.

— Дихай!.. Лілю!. Дихай зі мною!. Отак — роблю подих, затримую, видихаю, — Ти не сама! Дивись мені в очі, Лілю! — дівчинка таки намагається повторювати за мною дихання по-квадрату: подих, пауза, видих, пауза. Трохи заспокоюється за кілька повторів. — Мені дуже шкода, що ти втратила нареченого, що ви його втратили, — кажу досить голосно. І обертаючись туди, де обтирає пику побитий собака додаю, — ніхто більше не посміє торкатися цієї теми! Правда, Стасе? Ми чекаємо вибачень! — додаю роздратовано.