Глава 31

Кирило

          Вчора не зміг поговорити з Лілею. Сьогодні так і не дочекався біля будинку у звичайний час. Її телефон з учора вимкнений. Таке вперше. На заняттях Лілі теж немає. Починаю хвилюватися. На зворотному шляху заходжу до неї додому, але двері ніхто не відчиняє.

          То що ж, в біса, сталося? Де поділася Ліля і що з нею? Знаю, що живе не сама. І тут розумію, що в принципі і не знаю, з ким вона живе. Батьки ж померли. Найкраща подруга заміжня, я познайомився з нею і її чоловіком два дні тому. І чому я ніколи не питав, з ким вона живе? От дурень.

    Може, кімнату винаймає? Вона ж збиралася дізнаватися за гуртожиток, але з ним так і не склалося вочевидь. Мабуть, що так. Але хай там як, а це не знімає питання про те, де вона і що з нею?

        А от в деканаті, кажуть, їм повідомили, що староста Дмитрюк нездужає. Але звісно, більше жодних подробиць. 

       Ввечері нарешті мобільний оператор повідомляє, що абонент знову на зв'язку — і я негайно телефоную знов. Кожний гудок здається задовгим. 

— Як ти, крихітко? — нетерпляче вимовляю щойно гудки зникають.

— Втомилася, — каже тихесенько, — і тобі привіт.

— І тобі привіт. Я хвилювався. На дзвінки не відповідаєш і навіть вперше пропустила пари, — намагаюся пожартувати, але сам розумію, що поганенько виходить.

— Так, пропустила, — підтверджує дівчина.

— То що з тобою, Лілю?

— Нерви, стрес, — вимовляє, і я одразу почуваюся винним.

— Пробач, я й подумати не міг, що ти аж настільки вразлива. Ти казала, що не любиш бокс, а я не слухав. Просто хотів, щоб ти була поруч і пишалася мною. Вибач.

— Ти ні в чому не винен, це все я. І я пишаюся тобою, правда — намагається мене підбадьорити, але це не дуже виходить.

— Коли  можна тебе побачити, Ліль? Може ти чогось хочеш?

— Ні, нічого. Не знаю, не сьогодні. — і додає, — а можеш надіслати мені фотки конспектів за сьогодні, якщо тобі не важко.

— Для тебе звісно не важко.

— Дякую, ти чудовий друг, — промовляє із вдячністю квітка, а мене ці слова чіпляють, наче гострим лезом по шкірі. Важко було не помітити, як зосереджено спершу вона дивилася бій Сокола, а потім він дивився на неї біля авто. Ще й сказав, що я отримав не одну перемогу. Невже тому, що при зустрічі вона відверто ховала погляд від нього? Але ж не можу про все це питати зараз по телефону..

— Невже тільки друг, Лілю?

— Не тільки, звісно. Ти мій захисник, і найбажаніший хлопець факультету, який зробив вигляд, що я його дівчина.

— Ну, дякую, — навіть якось образливо стає, — Лілю, ти справді не бачиш, що я не хочу "робити вигляд"? Вибач, може зараз не час про це говорити.

— Так,  зараз не час. Я справді дуже втомилася. Вибач.

— Добре, як скажеш. Я зателефоную тобі завтра?

— Тоді до завтра. Може, я навіть зможу прийти на пари, — дає надію на зустріч.

— До завтра, крихітко. Тоді чекатиму тебе зранку.