Глава 29

Іван Федорович

           Пройшло може й не багато часу. А для мене наче вічність. Від втрати найдорожчих людей і появи в моєму спорожнілому Всесвіті Лілі. Це настільки світла дівчинка. І я в неї вірю. В її житті обов'язково має все бути добре! Вона стільки пережила. Але залишилася чистою і доброзичливою, щирою і прекрасною, цілеспрямованою і наполегливою.

           Я щасливий знову, відколи вона оселилася в цьому домі. Він перестав бути порожнім. Перестав бути схожим на цвинтар. Знов наповнився теплом і щирою радістю.

        Я радію кожному дню і кожній її розповіді про навчання та однокурсників, кожній смачній страві з любов'ю і турботою приготованій для мене. Радію кожній можливості вислухати, підтримати і порадити. Після років тиші, яка мала стати довічною, — це невимовне щастя. В мене тепер є донечка, яку мені так і не подарувала кохана дружина. Бо надто довго жила коханням до свого театру, а схаменувшись, встигла народити лише сина. За ним і пішла, почувши звістку про загибель і залишивши мене на самоті із порожнечею. Порожнечею, що поглинула і моє життя.

       І от тепер я знову живий, я більше не шукаю обличчя сина серед натовпу.

 https://youtu.be/4DEoklJFbVY

Але чекаю кожного дня на зустріч з чистими очима доні Лілі.

         Коли ввечері чекаю Лілю після вечора з друзями і бачу, як Кирило підхоплює її і несе до під'їзду, стає неспокійно. Це не схоже на романтичний жест. Вона наче не жива в його руках. Ледве переступає поріг, киває мені і падає від утоми. Відношу дівчинку до ліжка, переконуюся, що вона спить, вкриваю і залишаю відпочивати. Вона перевантажила себе навчанням і проектами з графічного дизайну.  Так горіла бажанням братися за все нові і нові, бо нарешті її визнали за фахівця і дають цікаву роботу. А вона так прагне самоствердитися і в професії, і в житті. Але в цьому її стані вочевидь є щось ще. Бо відпочинок мав додати сил, а не відняти останні.

           Ліля так довго спить, що це починає викликати занепокоєння. Але гадки не маю, що ж в неї вчора сталося? І от коли нарешті під вечір доносяться звуки з кімнати, наважуюсь увійти в її простір.

— Як ти, доню? — вона кволо відповідає і навіть прояснює причину свого стану - зустріч із людиною, що досі має особливе місце в її серці, всупереч намаганням забути і викреслити звідти. А серцю ж, як відомо, не накажеш. Та зараз зовсім не час лізти в душу та дізнаватися подробиці. Дівчинка майже добу не пила і не їла. Їй потрібна волога і хоча б глюкоза. Тож намагаюся ненав'язливо напоїти та підгодувати Лілю. Радію, як дитина, що це вийшло. І вона знову занурюється в сон. А це найкращі ліки від перевтоми та стресу. Завтра буде видно, чим ще я можу допомогти моїй дівчинці.