Глава 28

Ліля

              Я так і не змусила себе піднятися з ліжка. І знов заснула. Але цього разу знала, що спала, бо щось наче снилося. Але потім не пам'ятала, що саме.

          Ввечері Іван Федорович не витримав і постукав у мою кімнату. Мабуть, зрозумів, що прокинулася і знов почала перекочуватися з боку на бік.

— Як ти, доню? Тобі погано?

— Не знаю, якщо чесно. Але не добре точно.

— Щось сталось?.. Розповіси? Чи почекати, коли сама схочеш говорити?

— Я вчора побачила одну людину з минулого..

— Такого минулого, яке в душі і досі, як теперішнє? — людина з досвідом розуміє одразу суть проблеми.

—  Думала, минуле…Але…Мабуть, Ви маєте рацію.. Я так сподівалась, що забула його..

— Але, судячи з твого стану, не забула. Так, дитино?

— Так, — промовляю і відчуваю, що ось-ось таки річка прорве греблю і водоспадом накриє все навколо.

— Це нічого, це життя. Поплач, дівчинко, тобі ж треба, — лагідно гладить мене по голові, як мама в дитинстві.  — Плач. Але знай: я більше нікому не дам тебе ображати! Щоб він там раніше не зробив. Більше в нього таке не вийде, доню. — Рішуче заявляє мій прийомний батько. 

          А мою греблю таки рве..

         І він довго сидить поруч, продовжуючи мовчки мене гладити так по голові. Коли я нарешті замовкаю, не маючи більше жодних сил, Іван Федорович тихо питає:

— Какао будеш, доню? Ти ж наче його любиш.

— Буду, — шепочу ледь чутно. Сил нема і горло, наче пустеля. 

   Навіть не помічаю, як чоловік повертається з теплим горнятком і великим шматком торту. Залишає все на столі і допомагає мені сісти на ліжку, підклавши пару подушок під спинку. А тоді обережно передає в мої руки напій. Він зігріває руки. І зігріває потроху мою змучену душу. Починаю робити обережні маленькі ковточки. Поступово, непомітно спустошую все до дна.

— Можна ще?

— Звісно, доню, — навіть злегка посміхається Іван Федорович, а поки зроблю, ти от смаколика хоч трохи спробуй, — замінює горнятко в моїх руках на блюдечко і йде до кухні. 

       Торт ніжний сирково-вершковий. Сама не очікувала, що сидячи, наче у вакуумі, і дивлячись на шматок, зосереджуючись на рухах ложки і гладеньких частинках сиркової маси, з'їм його весь. А тоді отримую добавку какао.

— Будеш ще?

— Буду, дякую, — відповідаю, не замислюючись і взагалі не відчуваючи, чи я голодна чи вже сита по-зав'язку.

Після другого какао мене знов тягне до сну, і розуміючи все без слів, він промовляє:

— На добраніч, доню. Завтра буде новий день, зійде знову сонечко. Відпочивай, моя хороша дівчинко.

І дівчинка слухняно засинає..