Глава 16

Ліля

        Сьогодні день зустрічі групи з куратором. До початку занять залишаються лічені дні, точніше трохи більше тижня. Я одягаюся стримано, у діловому стилі, бо телефоном мене попередили, що сьогодні мене чекає зустріч не тільки з одногрупниками та куратором. Що це означає, й гадки не маю. Зоряна теж не здогадується. Але віддає серед іншого мені один зі своїх ділових костюмів. Вдягаю спідницю у дрібну смужку та ніжно-жовту, сонячну блузу. Під стать сонечку, що яскраво сяє за вікном. Для жакета, вибачайте, надто спекотно. Зоря тепер сама собі господиня — може собі дозволити часто і в звичайному одязі відправитися до студії. Створює ж там невимушене дружнє середовище, в яке міг би прийти кожен. Точніше кожна. А мені, як тепер розумію, пора придбати хоч якийсь одяг ділового стилю, крім звичного кежуал. Хоча б на іспити ходити. Сама починаю сміятися від цієї ж думки. Але ж чогось ми із Зорею одностайно вирішили, що маю вдягнутися сьогодні саме так через цю таємничу зустріч в університеті.

      Куратор нашої групи виявився чоловіком не набагато старшим за студентів. Сам випускник цього факультету, який продовжив навчання в аспірантурі. Почав викладати та так і залишився на кафедрі. Мабуть, знаходити спільну мову з ним нам всім складно не буде. В групі приблизно порівну дівчат і хлопців. Хтось поводиться тихенько, як і я. А хтось одразу привертає до себе увагу. Кирило теж виявляється моїм одногрупником. І погляди багатьох дівчат вже прикуті до нього. А йому це відверто подобається. Ну що тут скажеш, не всі хлопці у групі так дахозносно виглядають, як він. Спортсмена важко не помітити. Але от кому, а мені до всього цього байдуже. Я сюди вчитися прийшла, а не слину за красунчиками і спортивними зірками пускати. На це он купа одногрупниць є. Хоча той факт, що Кирило першим підійшов до мене та поцікавився, як справи і  самопочуття, звісно, приємний.

         Коли здається, що зустріч з куратором добігає кінця, Олександр Дмитрович, так звуть куратора, раптово оголошує, що старостою групи буде Лілія Дмитрюк. Я буквально заклякла на місці від цих слів. І поки дехто питає, а хто це взагалі, до мене знов підходить Кирило.

— А ти, Лілько, молодець, дивуєш, — з посмішкою каже він, дивлячись у вічі. — Я б звісно на таке не підписався, в мене свої орієнтири. Але здавалася такою сором'язливою квіткою, а виявилася..

— Ким виявилася? — Питаю нетерпляче. — Сама шокована, чого це раптом мене старостою призначили. Все життя сірою мишкою і була.

— Ой, не треба,  — заперечує хлопець, — ти зовсім не сіра. Біла легенька хмаринка хіба що. Але поглянь, серед усіх ти єдина тут виглядаєш як, — вказує на мій костюм.

— Зрозуміло, як, — підхоплюю його думку,  — просто мене попередили, що в мене сьогодні ще якась важлива зустріч.

— Бажаю успіху на цій зустрічі,  — щиро каже Кирило, і я чомусь вже вважаю хлопця своїм другом. 

   Хоча й дивно, що я останнім часом так швидко, без жодних засторог, пускаю нових людей в душу. А тим часом Олександр Дмитрович вже прощається з усіма і каже, що староста має затриматися. До Кирила вмить підходить хтось з дівчат, кудись пропонує прогулятися. І компанія з кількох майбутніх студентів весело віддаляється. Інші розходяться в своїх напрямках.